Глава 7.

Мене практично тягли за собою два солдати, поки я намагалася перетравити все те, що зараз сталося і як мені тепер виплутуватися з усього цього лайна.

Голова розколювалася, мені хотілося вириватися і брикатися, щоб вони відпустили мене, проте сил вистачало тільки на те, щоб хоч іноді переставляти ноги. Увесь той страх, який я відчувала під час розмови з госпожою Міллз і який підтримував мене в стоячому положенні почав поступово відпускати мене. На мене хвилею накотила страшна втома.

Усередині горіло від образи і злості, насамперед на саму себе. Прекрасно розумію, що сенсу лаяти себе вже немає, єдине, що мені тепер залишалося, — це спробувати врятувати свого батька і друзів. Рятувати себе вже будемо потім.

Капітан Янг... Нерозумно було сподіватися, що він допоможе мені, але було видно, що рішення Розпорядниці його здивувало і навіть розлютило. І він мовчки виконає її наказ? Хоча це не дивно, його явно не за красиві очі призначили капітаном. Хто знає скільки таких, а може і ще гірших, наказів він мовчки виконав... Він їхня Тінь...

Повністю занурена у свої думки, я не одразу зрозуміла, що ми нарешті прийшли.

Казарми знаходилися на нижніх поверхах штабу Тіней. Стіни тут, на відміну від офісу Ради, були кам'яними, зі світла тільки тьмяні лампи на стелях. Вікон тут не було, найімовірніше, ми перебуваємо в підвальних приміщеннях.

Мене вели довгими коридорами з безліччю однакових дверей. Звідти постійно з'являлися солдати, вбрані в більш комфортний одяг: кофта з довгими рукавами чорного кольору і широкі штани. Усі вони проводжали нашу процесію здивованими поглядами. Здається, не всі тут у курсі про той їхній «проєкт», якщо такий узагалі існує, і це не просте прикриття для відправки людей за Стіну. І жоден із них навіть рота не наважився відкрити, щоб запитати, що відбувається.

Нарешті ми зупинилися в самому кінці коридору, перед такими самими дверима, яких ми пройшли вже з десяток. Це виявилася маленьких розмірів кімната, куди з меблів вміщалося лише односпальне ліжко, невеличкий дерев'яний квадратний стіл і один стілець, а поруч із дверима вмістився маленький комод.

Ну я хоча б житиму одна.

Мене грубо заштовхнули всередину.

— Твоя кімната. Чекай тут, за тобою прийдуть.

Сухо кинув мені один із солдатів і зачинив за собою двері, і судячи зі звуку — на замок. Почувши кроки, що віддаляються, я одразу ж підскочила до дверей і посмикала за ручку. Замкнено.

Спершись руками об двері, я закинула голову, намагаючись стримати підступаючі сльози. Однак там, за дверима, це було робити куди простіше. Зараз же, залишившись наодинці, я дала волю почуттям.

Так сильно я плакала лише один раз — після смерті матері. Коли усвідомлення того, що вона більше не прийде і не поцілує мене в лоб на ніч, не заплете мені волосся і не приготує улюблений пиріг, нарешті дійшло до мене. Я тоді зачинилася у своїй кімнаті і проридала майже весь день.

Зараз, почуття, що я відчувала, були абсолютно іншими. Мене накрила паніка і дикий страх. Це почуття піднімається зсередини, як хвиля, яку неможливо зупинити. Воно накриває миттєво, позбавляючи повітря і розриває думки на хаотичні уривки. Усе навколо звужується, наче світ став маленькою кліткою, і стіни цієї клітки невблаганно зсуваються. І десь усередині, у самому серці, розривається незрозумілий крик — німий, але лютий. Це крик беззахисності перед чимось страшним і невблаганним.

Опустившись на ліжко, я зарилася руками у волосся, трохи стягуючи його, намагаючись прийти до тями.

На столі я помітила миску з глечиком, а поруч було складено кілька світлих рушників. На негнучких ногах я підійшла до столу і вчепилася в глечик. Умившись холодною водою, я нарешті змогла трохи прийти до тями.

Не знаю, скільки точно минуло часу, але незабаром я почула звук повертання ключа і за секунду двері відчинилися. Обернувшись, я побачила знайомі обличчя. На порозі стояв капітан Янг, за ним Нейтан, а поруч із ним теж солдат зі спеціального підрозділу, якого я ще не бачила.

Я машинально зробила крок назад, немов готуючись відбити атаку. Непоміченим це не залишилося: капітан насупився і на мить відвів погляд, немов йому було важко дивитися мені в очі. У руках у нього я помітила стопку речей і невеликий пакет.

Він акуратно переступив поріг і підійшов до мене, протягуючи речі.

— Це форма, у ній тобі буде простіше тренуватися і проходити навчання, — сухо вимовив він, так само намагаючись уникати мого погляду. — Сьогодні тебе лише ознайомлять із правилами. Підготовка почнеться завтра.

Коли я так і залишилася стояти на місці, чоловік зітхнув і поклав речі та пакет на ліжко. Сковтнувши злість, поки не передумала, я різко хапаю його за рукав. Капітан сіпнувся і здивовано подивився спершу на мою руку, яка практично мертвою хваткою вчепилася в його, а потім, нарешті, і мені в очі.

— Що з моїм батьком? — захриплим голосом запитала я.

Після хвилини мовчання, яка здалася вічністю, він відповів:

— Йому повідомили, що тебе взяли учасником спеціальної програми. Це для нашого спільного блага.

Він наче промовив завчену напам'ять фразу, проте в його голосі не було й натяку на те, що він сам вірить у те, що говорить. А тому я вирішила вчепитися за цю невелику, хоч і примарну, надію.

— Прошу... — одними губами промовила я і вже пошепки додала: — Допоможіть мені... ви ж розумієте, що це неправильно.

Капітан Янг напружено вдивлявся мені в очі, але замість відповіді, він акуратно доторкнувся до моєї руки, прибираючи її. Його долоня тепла, і на секунду я відчула, як він стиснув мою руку, а потім відпустив і попрямував у бік дверей.

— Переодягнися. Ми почекаємо на тебе зовні, — кинув мені Нейтан, і на відміну від сьогоднішнього ранку, зараз його голос звучав відсторонено, проте в ньому вловлювалися нотки смутку.

Коли за капітаном зачинилися двері, я здригнулася. Від тиші, що заполонила кімнату, у мене засвистіло у вухах. А мені ж навіть не дали поговорити з батьком..., і я впевнена, що він місця зараз собі не знаходить. Ніколи особливо не вірила в Бога, але зараз я молилася, щоб він не наробив дурниць, намагаючись мене витягнути. І ще Іві та Джейсон...