Глава 5.

Повернувся тато набагато пізніше, ніж я очікувала. Виявилося, що сьогодні був один із рідкісних днів, коли клієнтів було так багато, що йому доводилося працювати допізна.

Але я все одно продовжувала наполегливо сидіти у вітальні, постійно перевіряючи час на телефоні. Розмову відкладати мені не хотілося, та й сповіщати його про подібне через повідомлення здавалося недоречним.

Щойно я почула, як грюкнули вхідні двері, я підскакую з місця. Помітивши мене у вітальні, батько здивовано підняв брови, завмираючи на місці. Але потім його вираз обличчя змінився на стурбований.

— Ти чому ще не спиш? — запитав він, окидаючи поглядом вітальню, немов тут на нього міг чекати хтось іще.

— Мені... потрібно тобі дещо розповісти.

І я виклала все — про плісняву, як помітила її ще в день видачі води, потім у пральні та свої побоювання з приводу неї, про дивну реакцію і нарешті закінчила все підрозділом Тіней.

Батько слухав мовчки, лише зрідка ставив якісь уточнювальні запитання, і на його обличчі постійно змінювалися емоції: від здивування до обурення, а потім і переживання за мене. І вже після того, як я нарешті закінчила свою розповідь тим, що мене викликають на допит, батько не витримав.

Я смиренно сиділа і чекала, коли він виговориться і його злість трохи стихне. Звичайно, я прекрасно розуміла його реакцію — він переживав і боявся за мене, особливо після того, як не стало мами. Та й чого вже там, я й сама до чортиків боялася завтрашнього дня.

— Ні, так не піде, — вимовив батько, продовжуючи намотувати кілометри по кімнаті. — Я йду з тобою.

— Ти ж знаєш, що тебе не пустять, — я похитала головою. — Я вже повнолітня.

— Та плювати мені! Я тебе їм не віддам!

Замість відповіді, я лише підійшла і міцно обійняла його. Вдихнула рідний запах — машинного масла і кави. Тато голосно зітхнув, але тієї ж секунди обійняв мене у відповідь, погладжуючи мене по голові.

— Я не можу втратити ще й тебе, — ледве чутно промовив він.

— Ти мене не втратиш, — тихо відповіла я, уткнувшись йому в груди. — Обіцяю, що все буде добре.

На це батько тільки розсміявся й акуратно відсторонився від мене.

— Нам потрібно продумати, що ти будеш відповідати. Не можна дати їм хоча б найменший привід затримати тебе.

Я кивнула, і ми взялися за обговорення. Майже до півночі ми проходили всілякі варіанти того, як може пройти допит. Я заучувала напам'ять відповіді, які підготував мені тато, і тренувалася відповідати чітко, не видаючи свого страху або хвилювання.

Тато пообіцяв, що чекатиме на мене прямо біля головного корпусу військових, які стали виконувати і функцію поліції, де і розташовується база спеціального загону Тіней.

***

Звичайно ж нормально поспати мені так і не вдалося. Всю ніч я ворочалася і в голову, як на зло, постійно лізли найстрашніші сценарії завтрашнього, а точніше вже сьогоднішнього дня. Тому десь ближче до четвертої ранку я залишила свої марні спроби заснути і просто спостерігала за тим, як сходить сонце, вітаючи новий день.

Якби... я тоді просто проігнорувала цю кляту плісняву... Можливо, нічого б цього й не було.

Моя цікавість мене в могилу зведе ще раніше, ніж я знайду собі хлопця, їй богу!

Добре, що зроблено, те зроблено. Своїми думками я роблю гірше тільки собі.

Швидко обполоснувшись, я повернулася в кімнату і почала збиратися. Натягнувши свої найпристойніші джинси (ті, в яких було найменше дірок) і звичайну чорну футболку, я стала збирати свій рюкзак. Хоча, найімовірніше, його в мене і так відберуть, тож, напевно, його навіть немає сенсу із собою брати.

Зовні я вже почула, як під'їхало кілька машин. Виглянувши у вікно, я побачила чорний позашляховик з емблемою спецзагону Тіней, а також машину звичайних солдатів.

Зробивши кілька глибоких вдихів, я схопила куртку і вийшла з кімнати.

***

Вийшовши на вулицю, я стала поруч із батьком, немов він якось міг мене захистити.

— Міс Уокер?

Перед нами стояв молодий чоловік, за формою я зрозуміла, що він зі спеціального підрозділу. Темне, в легкому безладді волосся, акуратні риси обличчя, які одразу ж привертали до себе увагу, і дуже приємна посмішка. Якщо поруч із їхнім капітаном я почувалася на сторожі, то поруч із цим хлопцем я не відчувала такої напруги. Це тактика в них така? Щоб я розслабилася і втратила пильність? Ну вже ні!

І взагалі — їх там у спецзагін за зовнішністю набирали чи що? Що капітан, що цей.

— Так, це я, — трохи невпевнено відповіла я, ховаючи руки в кишені куртки.

— Пройдемо зі мною, — хлопець усміхнувся мені і показав у напрямку машини.

Я обернулася до батька і той кивнув мені і легенько, на знак підтримки стиснув моє плече.

Кивнувши хлопцеві зі спецотряду, я пішла за ним до машини. У цей момент солдати, що весь цей час стояли трохи віддалік, одразу ж попрямували в наш будинок. Швидше за все проводити обшук.

Ніколи не була особливо віруючою, але спасибі Господу, що я вчора додумалася віддати всі речі друзям.

Уже на підході до машини я налаштувалася на те, що, найімовірніше, в машині на мене чекають ще кілька солдатів із підрозділу. Але виявилося, що за мною приїхав тільки він один. Та й ще на переднє сидіння мене посадив.

Це ж добрий знак, правильно...?

Вжавшись у крісло, я пристебнулася і двома руками вчепилася в цей нещасний пасок, так немов він міг мене хоч якось захистити.

Однак ще в дитинстві я зрозуміла, що, якщо все йде добре, навіть занадто добре, значить точно чекай підступу.

І мабуть помітивши мій підозрілий і водночас наляканий вираз обличчя, солдат розсміявся.

— Чогось іншого очікувала? — несподівано подав голос хлопець.

— Ну... не те, щоб іншого... — повільно, підбираючи кожне слово, промовила я. — Я ж на допит їду.

— Правильно, — кивнув він, обхоплюючи кермо двома руками. — Але, по-перше, тільки як свідок, а по-друге, ти ж не скоювала жодного злочину, чи не так?