Глава 1

Понеділок — день води. Я прокинулася ще до світанку, щоб встигнути прибратися в майстерні батька, і помити пляшки. Цього дня ми відкриваємося пізніше, бо все одно весь Сент-Луїс буде на місці роздачі.

Мій батько тримає невелику майстерню. Хоч, у якомусь сенсі, у нас і настав кінець світу, проте техніка ламатися не перестала. Люди майже з усього міста їдуть до нас полагодити різну дрібну побутову техніку, бо батько принципово не бере багато. Папірці, іменовані купюрами, і монети, які раніше являли собою поняття «гроші», вже не мали для нас жодного значення. Тепер за оплату всі хотіли брати їжею або водою — найпотрібнішим ресурсом для виживання, однак є ще й так звані кредити — їх можна прирівняти до купюр, якими раніше можна було розплачуватися. Їх небагато, і здебільшого їх можна було отримати, працюючи на урядові організації — заводи, майстерні. Але навіть так, не всі зараз можуть дозволити віддати комусь пляшку води, тому іноді батько і зовсім робить роботу безкоштовно. А тому за останній рік справи в нас пішли на спад, нам довелося віддати наш старий дім уряду, щоб вони змогли побудувати більше теплиць, і переїхати в місце поменше, щоб хоч якось зводити кінці з кінцями.

Справи йшли погано ще й з моїми спробами вступити до університету. Розумію, що з мого боку було нерозумно навіть намагатися, проте незважаючи на всі протести з боку батька і відмовляння друзів, я вирішила спробувати свою удачу. Але результат був очевидний. А тому, після чергової відмови, я стала більш активно допомагати батькові в його майстерні: приймаю і веду облік клієнтів, займаюся «фінансами», іноді їжджу і купую інструменти у місцевих хлопців, які інколи потайки пролазять на старі занедбані автостоянки і розбирають автомобілі на запчастини. Влада спочатку намагалася з цим боротися, проте лазівки однаково знаходилися, ось тільки людей, які займаються подібним, ставало дедалі менше, а ціни на запчастини та інструменти зростали. Мало хто хотів піддавати себе ризику бути спійманим. У якийсь момент у мене навіть прослизнула думка самій вирушити на пошуки потрібних запчастин, коли черговий барига знову підняв ціну на акумулятори. Однак я розуміла, що шансів у мене знайти хоча б щось і не бути спійманою Тінями практично не було. А тому доводилося проковтувати злість і підкорятися.

Поки я намагалася натягнути джинси, ледве не перечепилася об невелику купу книжок, які я акуратно склала поруч із ліжком. Їх мені подарував один професор з біології з університету, в який мене так і не взяли. Разом із ними він так само віддав мені старий мікроскоп. Звісно таємно, і взявши з мене слово нікому його не показувати. Пам'ятаю, як не витримавши, я вся в сльозах сиділа під дверима приймальної комісії, проклинала кожного за тими чортовими дверима. І тоді до мене підійшов незнайомий чоловік. Я одразу впізнала його, як одного з професорів, адже він приймав у нас іспити на вступ. Він сказав, що був вражений моїми результатами і за колишніх днів, я була б уже однією з його студенток. Колишні дні... А тому, якщо вже він усе одно збирався йти, віддав мені все, що міг.

Я знову повернула бідолашний томик з біології на місце і поспішила одягнутися. Опинившись на кухні, я вже завченими рухами дістала наші пляшки і швидко їх обполоснувши, стала збирати сумку. Підібравши маски і перевіривши фільтр, я швидко запхнула їх у свій рюкзак.

— Міра!

— Іду, тату!

Пролунав гучний голос батька, і я поспішила швидше закінчити збори і вже за кілька хвилин була на вулиці.

— Ми точно запізнимося, якщо ти не поквапишся, — озвався батько, щойно я підійшла до нього. Забравши в мене сумку, він залишив її в багажнику і сам поспішив сісти в машину.

— Не запізнимося. Наш талончик на пів на одинадцяту, зараз десята і їхати нам до бази близько сорока хвилин, — спокійно відповіла я, сідаючи на пасажирське сидіння. — У нас повно часу.

Тато помітно розслабився і навіть усміхнувся.

— Розумниця, я знав, що в тебе все під контролем. Ти точно моя донька.

— А вчора я була прийомною, — склавши руки на грудях, я хмикнула.

— Не можна дивитися тільки в минуле, донечко. Потрібно йти тільки вперед.

Не витримавши, я розсміялася і похитала головою.

— Але вчорашню розмову ми продовжимо! — суворо вимовила я.

Тато скривився, немов проковтнув щось бридке і закотив очі.

Учора в нас знову зав'язалася невелика суперечка. Батько знову взявся за роботу, не беручи нічого за оплату. Я чудово розумію його почуття, і те, що він хоче допомогти, однак нам знову урізали провізію, а тому вже нам стає дедалі важче дотягнути до дня видачі.

— А от уперта ти точно в матір.

— Ні, це я теж у тебе, — похитала я головою, відкидаючись на спинку сидіння.

— Брехня, я сама чарівність, — солодко протягнув він, розпливаючись в усмішці. — Дуже покладистий.

Я сумно посміхнулася, побачивши, як лише одна згадка про маму викликає в нього біль. Хоч тато цього і намагався не показувати, але він шалено сумує за мамою. Щоразу, коли в нашій розмові згадується її ім'я, в його очах щось гасне, але потім він дивиться на мене і знову стає собою. Він каже, що в мене її очі.

Мама померла, коли я була ще дитиною. Тоді були складні часи — змінювалася влада, люди все ще дуже часто виходили на протести, які закінчувалися тільки масовими бійками, з'явилися мародери. Один із таких і убив мою матір у спробі пограбувати наш будинок. Тато тоді возив мене в майстерню, бо я всі вуха йому прожужжала про це, а мама в цей час готувала вечерю. Це мав бути звичайний вечір у колі сім'ї, але звук сирен, крики людей у формі та сльози батька — це все, що я запам'ятала того дня.

— Як Джейсон? — запитав батько, тим самим вириваючи мене зі страшних спогадів.

— Тримається, — я знизала плечима. — Стан його матері складний, але вже не критичний.

— Нехай він та Іві приходять сьогодні на вечерю.

— Сумніваюся, що Джейсон погодиться, — я похитала головою. — А от Іві прийде із задоволенням, аби тільки ухилятися від роботи.