Новий світ

— Я рахую до ста, а ви ховайтеся! — Пролунав дзвінкий дитячий голос.

Попередивши інших, маленька дівчинка одразу розвернулась до дерева, прикрила очі долонями, і почала свій відлік:

— Один, два…

Тієї ж миті – всі діти на долині, розбіглися у різних напрямках, у пошуках надійної схованки.

— Аааа! В цьому степу ніде сховатися! — Незадоволено прокричав круглолиций хлопчик, під час бігу.

І його невдоволення дійсно можна зрозуміти. Вони жили у віддаленому селищі, навколо якого лише ліс та степ. Ще звісно є можливість влізти у чужі городи, проте це надто небезпечно для їх сідниць. Коли нещодавно, вони помʼяли кукурудзу під час своїх ігор, сусідня бабця упіймала кожного та навчила «гарним манерам» й повазі до чужої праці.

Від одних лише спогадів, всередині все починало стискатися від болю.

— Пʼятдесят три…

Вітер доносив голос дівчинки до вух дітей.

Весь спітнілий – круглолиций хлопчик зупинився. Його маленькі, пухкі ніжки затряслися, і він зрештою впав на коліна, активно ковтаючи повітря ротом. Побачивши це дійство, слідом за ним зупинився його товариш, та запитав:

— Ти чого? — Він з подивом оглянув свого друга.

— Покинь мене тут! Я не стану твоїм тягарем у цій битві! — Змученим, але артистичним голосом промовив хлопчик до товариша.

Хлопчик весь спітнів від бігу. Активні вправи ніколи не були його сильною стороною.

І цей його нещасний вигляд, підбитого воїна, котрий прийняв поразку – насмішив товариша. Але відлуння слів: «сімдесят девʼять» – не дозволяли витрачати час на сміх з кумедної сценки милого друга.

— Макар, підіймайся.

Товариш взяв круглолицього хлопчика за руку, у спробі допомогти підвестись.

— Залиш мене тут… Нехай ця мегера насититься лише моєю плоттю. — Макар почав витирати фальшиві сльози, додаючи драматизму.

Данило звісно знав, що для його друга, сховатись від пошуків Ліни – це справа честі. Але чи не перебільшує він?

На обличчі одразу просяяла посмішка. Бо його як завжди розсмішила бравада Макара.

І поки друг продовжував складати заповіт, Данило потягнув пухке тіло до ближніх кущів. Заховав хлопчика серед гілок і навіть присипав листвою.

— Сховайся тут і мегера тебе не знайде. — Зі сміхом промовив Данило.

— А як же ти? — Пара очей невинно округлилася на пухкенькому лиці.

— Я побіжу далі, є тут зарослі…

— Девʼяносто один…

— Все! Я побіг! — Відсалютував хлопчик і швидко вилетів вперед.

Макар, із захопленням у погляді, проводжав спину свого товариша, промовляючи про себе: «Який чудовий друг!»

Пробігши кілька десятків метрів, Данило дістався тієї частини степу, де проростала височенна трава.

Ніхто із місцевих не любив лізти туди, бо ці зарослі майже досягали дитячих голів. До того ж неприємно кололи шкіру. Але вибір в нього невеликий, тож він рушив вперед, на осліп прокладаючи шлях.

Відійшовши, як можна далі – він зупинився. Вже не лунав дзвінкий голос дівчинки. Отже – полювання розпочато!

Не певний, що відійшов достатньо далеко, Данило вирішив пройти ще трохи вперед. Але страх бути впійманим все-таки давав про себе знати. Тому він озирнувся у бік долини й обережно крокував задньою ходою.

Десь на цьому моменті обірвалися його спогади, бо зараз він сидить у глибокій напівтемній печері, з єдиним джерелом світла – дірою нагорі.

Рожеве з синім небо, жартівливо сміялося над ним, нагадуючи, як той безглуздо провалився у діру, бо не дивився під ноги.

Чудо, що нічого не зламав, бо звалився таки глибоко.

Ну чесно, хто б подумав, що посеред цих заростей ховається така глибока яма?!

І найжахливіше: скільки б не волав – його ніхто не чув.

— Безнадійно…

Данило ще раз оглянув простір навколо, але окрім темряви нічого не побачив.

— Та що ж це за місце таке?

Він почав підійматися, і тут ноги вже вдруге, за сьогодні, підвели його!

Перечепившись через щось, чого навіть не побачив – він знову впав.

Але цього разу його падіння супроводжувалося швидким блиманням зі стелі. І коли невідоме джерело світла нарешті заспокоїлось, залишаючись стабільним, перед очима хлопчика зʼявився новий світ.

Це нагадувало підземну кімнату, з меблями, шафами й невідомими для нього приладами.

Деякі прямокутні обʼєкти блищали, нагадуючи дзеркала, але не являлися ними. Надто тьмяні.

Яскраве світло лилося зі стелі квадратними сонцями. Хоча якщо чесно – навіть сонце не таке сліпуче, що казати про ліхтарики в їх хатинках?

Все навколо виглядало дивним, чужим, але водночас дуже схожим.

Краєм ока, Данило помітив фотокартку, котра звисала на стіні. Протерши ту від бруду – він побачив спільне фото людей у різних одежах, на фоні блискучого апарату.

На фото майже ніхто не посміхався, що дуже дивно. Фотографії такі дорогі – всі завжди намагаються якнайкраще виглядати на них.

Покрутивши фото пальцями, хлопчик прискіпливо оглянув знахідку.

— Чому папір такий твердий, наче метал?

На столику, поруч, лежали невідомі речі. Він почав мацати їх, але нічого не сталося. Зрештою знудившись – хлопчик покинув цю справу.

Ще, на столі лежало щось на подобі книги. Це певне єдиний предмет, окрім фотографії, котрий він зміг розпізнати.

Струхнувши пил, хлопчик розкрив книгу на першій сторінці:

[Записи ██]

Частина слів вже стерлася, але на диво хлопчика – він розумів написане. Отже – це лишив хтось із місцевих?

Він опустив погляд, поринаючи у текст.

︻

Сьогодні 06/█/██

Хоча, хіба це має значення? Байдуже, нашій планеті кінець.

Навіть не знаю навіщо почав писати. Може через звичку вести щоденні ████? Чи через бажання полишити після себе щось, окрім кривавих ██?

Ця війна… Певне вже остання для людства, бо куди далі? Ми й так випалили землю, перетворивши ту на пісок. А небо… Якось старші говорили, ніби те колись заспокоювало своєю блакиттю. Проте мені не пощастило застати ті часи.