Новий світ

— Я рахую до ста, а ви ховайтеся! — Пролунав дзвінкий дитячий голос.

Попередивши інших, маленька дівчинка одразу розвернулась до дерева, прикрила очі долонями, і почала свій відлік:

— Один, два…

Тієї ж миті – всі діти на долині, розбіглися у різних напрямках, у пошуках надійної схованки.

— Аааа! В цьому степу ніде сховатися! — Незадоволено прокричав круглолиций хлопчик, під час бігу.

І його невдоволення дійсно можна зрозуміти. Вони жили у віддаленому селищі, навколо якого лише ліс та степ. Ще звісно є можливість влізти у чужі городи, проте це надто небезпечно для їх сідниць. Коли нещодавно, вони помʼяли кукурудзу під час своїх ігор, сусідня бабця упіймала кожного та навчила «гарним манерам» й повазі до чужої праці.

Від одних лише спогадів, всередині все починало стискатися від болю.

— Пʼятдесят три…

Вітер доносив голос дівчинки до вух дітей.

Весь спітнілий – круглолиций хлопчик зупинився. Його маленькі, пухкі ніжки затряслися, і він зрештою впав на коліна, активно ковтаючи повітря ротом. Побачивши це дійство, слідом за ним зупинився його товариш, та запитав:

— Ти чого? — Він з подивом оглянув свого друга.

— Покинь мене тут! Я не стану твоїм тягарем у цій битві! — Змученим, але артистичним голосом промовив хлопчик до товариша.

Він весь спітнів від бігу. Активні вправи ніколи не були його сильною стороною.

І цей його нещасний вигляд, підбитого воїна, котрий прийняв поразку – насмішив товариша. Але відлуння слів: «сімдесят девʼять» – не дозволяли витрачати час на сміх з кумедної сценки милого друга.

— Макар, підіймайся.

Товариш взяв круглолицього за руку, у спробі допомогти підвестись.

— Залиш мене тут… Нехай ця мегера насититься лише моєю плоттю. — Макар почав витирати фальшиві сльози, додаючи драматизму.

Данило звісно знав, що для його друга, сховатись від пошуків Ліни – це справа честі. Але чи не перебільшує він?

На обличчі одразу просяяла посмішка. Бо його як завжди розсмішила бравада Макара.

І поки друг продовжував складати заповіт, Данило потягнув пухке тіло до ближніх кущів. Заховав того серед гілок і навіть присипав листвою.

— Сховайся тут і мегера тебе не знайде. — Зі сміхом промовив Данило.

— А як же ти? — Пара очей невинно округлилася на пухкенькому лиці.

— Я побіжу далі, є тут зарослі…

— Девʼяносто один…

— Все! Я побіг! — Відсалютував він і швидко вилетів вперед.

Макар, із захопленням проводжав спину свого товариша, промовляючи про себе: «Який чудовий друг!»

Пробігши кілька десятків метрів, Данило дістався тієї частини степу, де проростала височенна трава.

Ніхто з місцевих не любив лізти сюди, бо жоден житель не мав наміру наводити тут лад, а ці зарослі майже досягали дитячих голів. До того ж неприємно кололи шкіру. Але вибір в нього невеликий, тож він рушив вперед, на осліп прокладаючи шлях.

Відійшовши, як можна далі – він зупинився. Дзвінкий дівочий голос затих. А це означало лише одне – полювання розпочато!

Не певний, що сховався достатньо добре, Данило вирішив пройти ще трохи вперед. Страх, що його одразу знайдуть посилав тривожні сигнали. Він ще раз озирнувся у бік долини й не відвертаючи очей обережно покрокував задньою ходою.

Десь на цьому моменті обірвалися його спогади, бо зараз він сидить у глибокій напівтемній печері, з єдиним джерелом світла – дірою нагорі.

Рожеве з синім небо, жартівливо сміялося над ним, нагадуючи, як той безглуздо провалився у діру, бо не дивився під ноги.

Чудо, що нічого не зламав, бо звалився таки глибоко.

Ну чесно, хто б подумав, що посеред цих заростей ховається така глибока яма?!

І найжахливіше: скільки б не волав – його ніхто не чув.

— Безнадійно…

Данило ще раз оглянув простір навколо, але окрім темряви нічого не побачив.

— Та що ж це за місце таке?

Він почав підійматися, і тут ноги вже вдруге, за сьогодні, підвели його!

Перечепившись через щось, чого навіть не побачив – він знову впав.

Але цього разу падіння супроводжувалося швидким блиманням зі стелі. І коли невідоме джерело світла нарешті заспокоїлось, залишаючись стабільним, перед очима хлопчика зʼявився новий світ.

Це нагадувало підземну кімнату, з меблями, шафами й невідомими для нього приладами.

Деякі прямокутні обʼєкти блищали, нагадуючи дзеркала, але не являлися ними. Надто тьмяні.

Яскраве світло лилося зі стелі квадратними сонцями. Хоча якщо чесно – навіть сонце не таке сліпуче, що казати про ліхтарики в їх хатинках?

Все навколо виглядало дивним, чужим, але водночас дуже схожим.

Краєм ока, Данило помітив фотокартку, що звисала на стіні. Протерши ту від бруду – він побачив спільне фото людей у різних одежах, на фоні блискучого апарату.

На фото майже ніхто не посміхався, що дуже дивно. Фотографії такі дорогі – всі завжди намагаються якнайкраще виглядати на них.

Покрутивши фото пальцями, хлопчик прискіпливо оглянув знахідку.

— Чому папір такий твердий, наче метал?

На столику, поруч, лежали невідомі речі. Він почав мацати їх, але нічого не сталося. Зрештою знудившись – Данило покинув цю справу.

Ще, на столі лежало щось на подобі книги. Це певне єдиний предмет, окрім фотографії, котрий він зміг розпізнати.

Струхнувши пил, хлопчик розкрив книгу і побачив на першій сторінці:

[Записи ██]

Частина слів вже стерлася, але на диво – він розумів написане. Отже – це лишив хтось із місцевих?

Данило опустив погляд, поринаючи у текст.

︻

Сьогодні 06/█/██

Хоча, хіба це має значення? Байдуже, нашій планеті кінець.

Навіть не знаю навіщо почав писати. Може через звичку вести щоденні ████? Чи через бажання полишити після себе щось, окрім кривавих ██?

Ця війна… Певне вже остання для людства, бо куди далі? Ми й так випалили землю, перетворивши ту на пісок. А небо… Якось старші говорили, ніби те колись заспокоювало своєю блакиттю. Проте мені не пощастило застати ті часи.