Сусід - це вже я

Кажуть, що найстрашніше — не темрява, а те, що в ній рухається.

Я жив на п’ятому поверсі старої панельної багатоповерхівки. Будинку вже більше сорока років, і вночі тут завжди щось тріщить, стогне, осідає. Я звик до цього. Але все змінилося, коли в квартиру ліворуч нарешті заселився новий сусід.

Я не бачив, як він переїжджав. Ніхто не бачив. Увечері двері були порожні, а вранці на килимку стояла пара старих черевиків, облізла табличка з номером квартири зникла, а замок виглядав інакше — ніби хтось його щойно встановив, але вже встиг подряпати метал.

Першої ночі я почув звук.
Не схожий на те, як пересувають меблі чи падають речі.

Звуки були… нерівні. Надто вологі, щоб бути механічними, і надто ритмічні, щоб бути випадковим шумом.

Наче хтось повільно проводив долонею по стіні з іншого боку.

Шурх… шурх… пауза… потім знову.

Я подумав, що новий сусід щось ремонтує. Але було третя ночі.

Наступного дня я вийшов у під’їзд. Там завжди було похмуро, лампи ледве жевріли — але того ранку я помітив інше.
По стіні біля дверей сусіда тягнувся довгий матовий слід, схожий на відбиток чогось волохатого або мокрого. І над ним — тінь.
Не моя.
Не від дверей.
Тінь, яка… рухалась, хоча я стояв нерухомо.

Я моргнув — і вона зникла.

Сусіда я так і не побачив. Жодного ранку, жодного вечора. Але ночами він ставав активним. Звуки посилилися. І тепер це були не просто шурхоти — а щось схоже на перешіптування. Низьке, задушене, ніби хтось говорить крізь товсту тканину.

Одного разу я приклав вухо до стіни.

І ледь не закричав.

Мені здалося, що за нею… хтось дихає. Не просто важко — а так, ніби його груди розірвані й він захлинається власним повітрям.

Щоправда, це був не подих однієї людини.
Здавалось, там декілька голосів. Маленькі, сухі, хрипучі… і один довгий, протяжний, наче шипіння змії.

Тієї ж ночі у під’їзді пропала лампочка на п’ятому поверсі.

Потім на четвертому.
А наступного ранку я помітив, що стіни стали темнішими. Наче їх покрив тонкий шар попелу. Але доторкнувшись, я зрозумів, що це не пил.

Це був якийсь легкий пухнастий наліт, схожий на цвіль, але вона ворушилась. Ледь-ледь. Від дмуху повітря, мабуть…
Я тоді так собі сказав.

На третю ніч усе змінилося.

Я повертався з роботи, і коли піднімався сходами, світло згасло. Я чув, як щось повільно ковзає між поверхами. Не кроки — слизький рух, скрежет по бетону.

Тіні по стінах затанцювали. Я подумав, що це просто від мерехтіння залишків світла. Але тіні… рухалися проти моїх кроків. Наче щось велике проходило повз мене знизу, хоч поверхи були порожні.

На п’ятому поверсі двері нового сусіда були прочинені.

Я не хотів дивитися всередину. Але темрява була такою густою, що здавалася матеріальною, наче могла торкнутися мене. І… вона торкнулася. Я відчув на щоці подих — холодний, сирий.

Двері повільно зачинилися самі.

Потім з-за них почувся звук.

Той самий.
Вологий, ритмічний… але тепер швидший.
І під ним — шепіт.

Того ранку я пішов до ЖЕКу. Сказав, що хочу дізнатися, хто живе в сусідній квартирі. Жінка за столом довго шукала дані, потім насупила брови.

— Ви помилилися, — сказала вона. — Квартира… пуста. Вона в аварійному стані. Там навіть світла немає. Власник загинув два роки тому. Її не здали нікому.

Я стояв, відчуваючи, як моє серце починає стукати гучніше.

Коли я повернувся додому, напівзруйнована табличка на дверях сусіда лежала на підлозі. Під нею — нова, свіжа, блискуча.
З моїм прізвищем.

І просто з-за дверей почувся тихий, задоволений шурхіт.

Наче хтось там уже знав, що наступним стану я.

Після того, як я побачив на дверях сусідньої квартири табличку зі своїм прізвищем, я довго не міг повернутися всередину. Стояв у під’їзді, ковтаючи затхле повітря, і переконував себе, що це чиясь підлість. Дурний розіграш.

Але хто б це зробив?
Я ні з ким тут не спілкувався, майже нікого не знав.
Чесно кажучи, ніхто й не знав мене.

Коли я нарешті зачинив двері своєї квартири, мені здалося, що стіни стали… тоншими. Наче між мною та сусідом залишився лише шматок мокрої тканини, а не бетон.

Було чути кожен звук.

Шурх... Шурх...

Потім тихе, приглушене тицяння у стіну.
І знову — шурхіт, що сповзав униз, ніби хтось повільно рухався по ній своїм тілом.

Я не спав усю ніч. Світло не вимикав. Я сидів на кухні, обхопивши голову руками, а за стіною хтось дихав так, ніби відчував мою паніку, смакував її.

О п’ятій ранку все стихло.

Настало дивне затишшя.
Таке тягуче, неприродне, що я мусив вийти в під’їзд — принаймні переконатися, що сусідська табличка була лише галюцинацією.

Я обережно відчинив двері.

У під’їзді світильники вже не мерехтіли. Вони… росли. Замість скла на плафонах тепер були якісь бліді напівпрозорі нарости, схожі на кокони. Усередині них щось повільно пульсувало, наче світло пробивалося крізь живу тканину.

Стіни вкривав той самий пухнастий наліт, але тепер він був густіший, утворював візерунки — сплетіння, схожі на людські обличчя. Вони немов завмерли в крику.

І коли я підійшов ближче, один «крик» ледь-ледь змінив форму.
Наче посміхнувся.

Я повернувся до дверей сусідньої квартири. Табличка зі своїм прізвищем ще там. Але тепер двері були прочинені рівно настільки, щоб зсередини виходило холодне дихання темряви.

З темряви щось дивилося на мене.
Не очима — відчуттям.
Воно було глибоке, старе, тепле… і дуже-дуже голодне.

Я зробив крок назад.

І тут двері сусіда повільно, м’яко почали відкриватися ширше.
Без звуку.
Наче хтось відсував їх не руками, а тінню.

Я злякався настільки, що різко смикнувся і зачинив свої двері, наклавши на них усі замки.

Думай. Просто думай. Це сон. Це стрес. Це… що завгодно, тільки не реальність.

Я старався переконати себе, але потім у повітрі пролунав звук, який перекреслив усе.