Розділ 3. Прототип героя

Так і не знайшовши жодної нормальної стиглої груші, вирішую просто вилізти на найвище дерево.

Це не так вже й легко, особливо коли ти в сукні та в шльопанцях на підборах.

— Ме? — роздається позаду мене.

Вжух! Аж вітер у вухах свищіть.

Дивлюся вниз і перелякано сковтую.

Бо, по-перше, клята коза стоїть під деревом і якось підозріло на мене поглядає. Наче зібралася лізти слідом. А по-друге, я геть не уявляю, як залізла на дерево й ще більше не уявляю, як буду злазити звідси.

Тим паче що мій телефон якогось біса лежить на землі, якраз біла копит клятої тварини.

Ну зате тут свіже повітря й димом не пахне.

Озираюся навколо й мимоволі застигаю.

З висоти видно не лише сад моєї тітки, а й сусіднє подвір’я. А там…

О, боги!

Реально справжній бог у одних штанях та з сокирою в руках.

Кожен рух сповнений сили й дивної, дикої міці. М’язи грають, виблискуючи капельками поту на сонці.

Він здається таким небезпечним і одночасно неймовірно привабливим.

Який там до біса детектив. З таким сусідом треба писати романтичну еротику, й ніяк інакше.

Не маючи сили відірвати погляд від чоловіка, забуваю й про дим, й про телефон, що залишився козі на згадку, й саму козу також.

Втім, я, мабуть, занадто сильно витріщаюся, адже сусід починає знервовано озиратися й, нарешті, помічає мене.

— Ти що там робиш? — посміхається, спираючись на важку сокиру.

Від несподіванки я ледь не падаю, але вчасно встигаю вхопитися за стовбур дерева.

— Зв’язок ловлю, бо в хаті геть не бере.

— Так то ж тобі на грушу треба було лізти, а не на шовковицю. Там же й драбина біля дерева спеціально стоїть, — починає сміятися чоловік. — Ти хто взагалі така? Де тітка Люба?

— Так племінниця я її, — шмигаю носом.

Якось незручно з грушею вийшло. Тепер цей ідеал чоловічої краси вирішить, що я повна нікчема, раз шовковицю від груші не відрізнила.

— Я у відпустку сюди приїхала.

— І як? — сміється чоловік. — Подобається?

Це він з мене сміється, чи що?

— Не зовсім, — з образою відвертаюся. — Коза рогами б’ється, а піч димить, у хату не зайдеш.

— Як димить? — різко припиняє сміятися сусід. — У тітки Люби в хаті димить?

Киваю й вчергове поринаю в екстаз споглядання.

Чоловік відкидає сокиру вбік, мчить до хати, перестрибуючи через паркан, наче його й немає в нього на шляху, та забігає в хату.

Якщо він ще й козу зараз спіймає та з дерева мене зніме, то я згину остаточно. Нічого окрім романів про кохання більше писати не зможу.

Пропала Маринка на лоні природи, ой, зовсім пропала.