Розділ 2. Тисяча та один жанр

Беру чайник та знов йду на двір.

Ну й де тут диво сільського водоканалу?

Озираюся й натикаюся на жахливого монстра з труб.

Здається, я таке вже десь бачила.

Ага, і калюжа, он, поруч із викопаною канавкою, що йде під паркан.

Точно, це воно.

Підхожу до колонки та уважно оглядаю металеве створіння.

Ні, я не зовсім дурепа, тож здогадуюся, що для того, щоб потекла вода, треба потягти за важіль. Хоча, як на мене, звичайний кран набагато зручніший.

Справа в іншому.

Як саме набрати води?

Підставляю чайник під трубу, з якої повинна текти вода, тягнуся до важеля, натискаю на нього й…

Нічого! Цей клятий важіль не рухається.

Може, він взагалі не працює?

Відставляю чайник убік, беруся обома руками за самий краєчок клятої залізяки. Що сили тисну.

О… Як казала моя матуся: «Я не Рембо, я сильніше».

Йой! Оце так тренажер.

Але вода з труби все одно не тече.

Та щоб йому!

Смикаю важіль вдруге й… О, диво! Вода таки потекла.

Радісно хапаю чайник, підставляю під струмінь води…

Все. Нема води.

— Грр!

Вдих-видих. Головне, заспокоїтися.

Зчіплюю зуби й роблю повторний захід.

На цей раз мені вдається набрати аж мілілітрів п’ятдесят.

Якось не густо.

Ну я ж не зовсім ідіотка. Спробую підійти до проблеми інакше.

Озираюся навкруги в пошуках чогось підхожого і з радісним вигуком кидаюся до купи пеньків. Чи як вони там називаються.

Тягну один, ледь не надриваючись, та плюхаю його прямісінько в калюжу під краном.

Пеньок підозріло хитається, ну то й біс із ним. Головне, що зверху можна поставити чайник.

Що я і роблю та знов починаю качати м’язи на сільському тренажері.

Ех!

Струмінь води вилітає з труби, збиває чайник, той падає в калюжу, вода з труби відбивається від пенька, оббризкуючи все навкруги.

Підсумок: я мокра з голови до ніг, чайник у багнюці й без води. Навіть без тих двох чайних ложок, що мені вдалося набрати в нього раніше.

Але я вперта!

Витираю рукою обличчя, дістаю чайник з калюжі та знов ставлю його на цурку.

Десь із «дцятої» спроби мені таки вдається набрати потрібну кількість води і я, гордо задравши підборіддя, прямую до будиночка.

Ну і що, що мокра та брудна? Але ж зуміла!

Заходжу в передпокій, скидаю шльопанці й натикаюся поглядом на відро, що стоїть на табуретці в самому кутку.

Повне води. І поруч із ним кружку.

Твою ж сільську малину!

Повертаюся до дверей, дивлюся на колонку, яку чудово видно звідси, й до мене починає доходити, нащо на самому кінчику труби, з якої тече вода, приліплений гачок.

Заплющую очі та намагаюся заспокоїтися.

Нічого, Мариночко, наступного разу будеш більш уважна.

Видихаю та мовчки йду в кімнату, яка в цьому будинку одночасно грає роль зали, кухні та столової.

Ставлю чайник на підставку, натискаю кнопочку й одразу перелякано відскакую.

Чайник підозріло тріщіть, з нього сиплються іскри, йде дим, а потім різко гасне світло у всьому будинку.

Здається, я щойно спалила чайник тітки. Оце вона зрадіє.

На щастя, що таке пробки в електролічильнику, я знаю, як і що саме з ними треба робити. Тим паче що їх просто вибило.

Тож за якихось десять хвилин світло повертається в будинок.

Я перевдягаюся в суху сукню. Але чаю більше не хочу. Ну його. Так, бутербродик схрумаю, й буде мені щастя.

Перекусивши, сідаю за ноут, але розумію, що настрій хоч щось писати геть пропав.

Може, знов піти на вулицю, пошукати ворону?

Що, як вона повернеться? А разом із нею — й те відчуття містичності, що надихнуло мене.

Вирішено — зроблено.

Знов виходжу з будинку, але цього разу прямую в сад.

А там — гамак!

Справжній гамак із сітки, натягнутий між стовбурами двох величезних дерев.

Ну хіба не диво?

Таки не дарма я сюди приїхала.

Вмощуюся, заплющую очі й починаю кайфувати.

Пташки щебечуть, легкий вітерець рятує від задухи, сітка злегка розгойдується вколисковуючи. А головне, ніхто мені не заважає.

Це — справжній Едем.