Розділ 1. Нарешті!

— Ти впевнена? Точно впораєшся?

Тітка поглядає на мене з сумнівом професора щодо хронічного прогульника, а я тільки й роблю, що киваю немов бовванчик.

— Тітко Любо, не переймайтеся, це ж всього на п’ять днів. Ну що я, дитина мала? Звісно що впораюся.

— Та ти гірше! Ти ж міська. Кози живої в очі не бачила, — зі зневагою хмикає тітка та повертається до машини.

— Ой, тітко Любо, ну до чого тут коза, у вас же її все одно нема. А з усім іншим я легко впораюся. Ну що я, картоплі собі не накопаю, чи що?

Чую ще одне сумне зітхання, тітка сідає в машину, але, перш ніж закрити дверцята, знов перепитує:

— А може, мені все ж залишитися? Чи он, Стасик за тобою пригляне.

Від почутого ми зі Стасиком перелякано витріщаємося одне на одного та відчайдушно махаємо головою.

От тільки «любого» двоюрідного братика мені тут не вистачало. Ми й так із ним лише дивом досі не повбивали одне одного. Що станеться, якщо він залишиться, навіть уявити моторошно.

Горітиме не тільки хата, а й все село.

— Ні, тітонько, дякую, — миттю випростовую вперед руки, ніби це допоможе мені позбутися раптового «подаруночка». Я чудово з усім впораюся сама.

— Ох, — знов зітхає тітка та різко хряпає дверцятами, зачиняючи їх.

З полегшенням видихаю, але наступної митті розумію, що зробила це зарано.

Скло дверцят опускається і тітка продовжує знущання з мого мозку.

— Ти ж все запам’ятала?

— Та все, все я запам’ятала, — ледь стримуюся, щоб не загарчати.

— Ну добре, — знов зітхає моя метушлива родичка. — Ти, якщо що, одразу дзвони. Тільки у нас зв’язок тут погано ловить. Тож треба або лізти на грушу, або йти до магазину, там зазвичай нормально ловить, хоча знов-таки краще залізти вище. Ну то люди тобі вже підкажуть.

О, а ось це цікава інформація. Якось я не подумала, що у наш час таке можливо. Мені здавалося, що мобільний зв’язок зараз є навіть у потойбіччі.

З іншого боку, то на краще. Менше буду відволікатися на соцмережі. А якщо дійсно знадобиться щось пошукати в інтернеті, то й на грушу залізти не зайве буде. Фітнес мені теж не завадить.

Машина нарешті від’їжджає, я стою та з щасливою посмішкою махаю рукою, а щойно моя рідня зникає за поворотом, радісно підскакую.

— Єс! Нарешті.

Нарешті я сама. Ніхто мені не заважатиме, не відволікатиме, тож я, врешті-решт, зможу присвятити весь час написанню свого нового роману.

А то взяла відпустку, думала, буду цілий день тільки й робити що писати, а зась. Варто лише мені сісти за комп’ютер, як починається: то подружка подзвонила, то матуся купу завдань надавала, то одне, то інше, не встигаєш обернутися, а день вже скінчився.

От тому, як тільки тітка обмовилася за свою дачу, точніше, маленький будиночок у забутому богом селі, я одразу напросилася до неї в гості. Точніше, у невеличку творчу відпустку, де я в повній тиші та умиротворінні могла б набратися натхнення й творити, творити й ще раз творити.

Все одно тітка приїжджає сюди лише на вихідні, тож вона з задоволенням погодилася на появу своєрідного охоронця.

І от я тут. Одна, у цілковитій тиші, стою, однією рукою махаю машині, яка давно вже зникла вдалечині, а іншою міцно притискаю до грудей ноутбук.

Мою найбільшу цінність та щастя.

Заплющую очі й з насолодою, на повні груди вдихаю свіже повітря.

Все ж добре що я наважилася саме на таку відпустку. Є щось таке у сільському повітрі особливе. Що наповнює тебе силою, натхненням та бажанням працювати.

От прямо зараз, зайду у будиночок, сяду у м’якеньке старе крісло, відкрию ноутбук та як почну писати свій новий роман.

— Крра! — роздається гучне чи не прямо у мене над вухом, від чого я перелякано підстрибую.

Ворона.

Прямо переді мною на воротах сидить величезна ворона і якось не дуже добре на мене дивиться.

— Оце так персонаж, — від несподіванки промовляю вголос та з острахом кошуся на птаха.

У нас у місті ворон не мало, але таких я жодного разу не бачила.

Здоровенна. Чорне пір’я грає у сонячних променях синьовою й здається несправжнім, ніби виплавленим з якогось неземного металу. Кігті на лапах наче вкрадені у шуліки, а дзьоб...  

Ой! Хіба у ворон такий дзьоб?

Я думала, він у них просто рівний. А у цієї загнутий гострим гачком.

Вона ж як довбане їм, так і душу господу богу одразу віддати можна.

Брр!

— Кхр, — повертає ворона голову, ніби почула мої думки.

Здається, ще мить і кинеться на мене, щоб видряпати та виклювати очі й навіки залишити мене сліпою.

Все! Вирішено.

Пишу містичний трилер.

Бо такого колоритного персонажа не можна втрачати за жодних обставин.