Нове місто

З щойно зупиненого літака я буквально вислизнула першою. Без озирок, без пауз – ніби хтось міг передумати й покликати назад. Нью-Йорк починався для мене з швидких кроків, гулу коридорів і відчуття, що я правильно зробила, обравши втечу.

Митницю я пройшла дивно легко. Кілька запитань, штамп у паспорті і все. Ніби місто вже чекало й не мало наміру затримувати.

Двері аеропорту відчинилися, і мене накрило. Холодне повітря, шум машин, крики таксистів, світло, що било звідусіль. Нью-Йорк не вітав – він одразу заявляв про себе. Я накинула шарф і усміхнулася. Мені це подобалося.

Таксі зупинилося майже одразу. Жовте, трохи потерте, але справжнє – як у фільмах. Я назвала адресу готелю, і ми рушили.

Місто пливло за вікном: вітрини, обвішані гірляндами, величезні ялинки, червоні банти на дверях магазинів. Люди поспішали, сміялися, несли пакети, каву, чужі історії. Тут ніхто ні на кого не зважав і в цьому було щось звільняюче.

Я ловила кожну деталь: світло ліхтарів, відблиски на мокрому асфальті, музику, що долинала з відкритих дверей кав’ярень. Нью-Йорк здавався нескінченним і трохи нахабним. Як людина, яка точно знає собі ціну.

Готель зустрів теплом і тишею. У холі пахло кавою й чимось ванільним, на стійці реєстрації стояла невелика ялинка. Я швидко оформила заселення, майже машинально відповідаючи на стандартні запитання.

Номер був просторий і світлий. Я зачинила за собою двері, скинула куртку й просто стала посеред кімнати. Без валізи в руках, без поспіху, без пояснень.

Підійшла до вікна, де унизу жило місто. Моє нове місто.

— Ну що ж. — тихо сказала сама собі. — Почнемо.