Квиток на побачення

Я прокинулася від легкого поштовху й глухого гуркоту шасі. Літак уже знижувався. Кілька секунд я просто лежала, не розплющуючи очей, намагаючись зрозуміти, де я і чому мені так тепло.

Плед.

Повільно відкрила очі й побачила Марка. Він сидів поруч, трохи відхилившись у кріслі, й дивився на мене без жодної спроби сховатися. Коли наші погляди зустрілися, він усміхнувся – спокійно, ніби це було щось цілком природне.

— Ти заснула. — сказав він тихо.

— Я… так… — миттєво знітилася й обережно підтягнула плед. — Довго?

— Достатньо, щоб я встиг додивитися «Бетховена» до кінця. — пожартував він. — І ще трохи.

— Ти дивився? — я підняла брови.

— І на фільм. — додав він. — І на тебе.

Мені стало ніяково. Я відвела погляд до ілюмінатора, за яким уже виднівся Нью-Йорк – сірий, великий, справжній.

— Сподіваюся, я не хропіла. — пробурмотіла продовжуючи видивлятися види.

— Ні. — усміхнувся чоловік. — Ти виглядала… спокійно.

Це слово зачепило. Спокійно. Я не пам’ятала, коли востаннє хтось так про мене казав.

— Ми вже майже сіли. — сказала я, більше собі, ніж йому. — Але я б ще випила кави. На честь нового життя.

Натиснула кнопку виклику стюардеси, й та кивнула, пообіцявши зараз принести. Переваги бізнес-класу.

— Я хотів спитати. — почав Марк, поки літак вирівнювався. — Коли ми приземлимося… ти не проти прогулятися містом?

Я повернулася до нього з легкою, підозрілою усмішкою.

— Ти зараз запрошуєш мене на побачення?

Він не відвів погляду.

— Так. — просто відповів він. — Мені сподобалася наша подорож, тож я хочу її продовжити. А ще, я – представився. А ти – ні. Мені здається, це не зовсім чесно. Тому я хочу дізнатися й твоє ім’я.

Усередині щось смикнулося. Перед очима на мить виник Влад: його роздратування, знецінення, постійне «потім». Я відчула, як бажання втекти бореться з бажанням залишитися. Марк був хорошим. Занадто хорошим для того, щоб я отак одразу кинулася в нову історію.

Я глибоко вдихнула й потягнулася до сумки.

— Знаєш, — сказала я, дістаючи гаманець, — я не дуже вмію приймати швидкі рішення.

— Я помітив. — глузує він, натякаючи на літак й в цілому цю подорож.

Я витягла п’ять доларів і ручку. На звороті банкноти акуратно написала кілька слів і своє ім’я. Потім показала її Макарові, закривши своє ім’я.

— Це квиток на побачення. — сказала я. — Якщо ця купюра якимось дивом повернеться до тебе… тоді я піду з тобою.

Він уважно подивився на напис, потім – на мене.

— Любиш ускладнювати. — зауважив він.

— Люблю залишати шанс випадковостям.

У цей момент підійшла стюардеса з кавою. Я взяла чашку, але не собі – простягнула її їй разом із купюрою.

— Це вам. — сказала я. — На щастя.

Стюардеса здивовано усміхнулася, подякувала й пішла. Марк дивився їй услід, а потім повернувся до мене.

— Ти щойно зробили моє життя значно цікавішим. — сказав він.

Я всміхнулася й пристебнула ремінь.

— Ласкаво просимо до Нью-Йорка. — подумала я. — Подивимось, що ти з цим зробиш.