Письменниця та Архітектор

Коли «Сам удома» закінчився, я вже не стримувала усмішку. Марк вимкнув екран і хитнув головою.

— І все ж таки другий кращий. — сказав він. — Там, де Нью-Йорк.

— Беззаперечно. — погодилася я. — Кевін у Нью-Йорку – це майже як ми зараз.

— Сподіваюся, без грабіжників. — усміхнувся він.

— Не обіцяю. — серйозно відповіла я, а потім засміялася.

Ми увімкнули другу частину. Десь на сцені з готелем Плаза Марк раптом кивнув на екран.

— От бачите, він теж утік від родини і опинився в іншому місті.

— Але з кредиткою батька. — уточнила я. — У мене такого бонусу не було.

— Зате у нас є бізнес-клас. — підморгнув він.

Розмова пішла легко, ніби ми давно сиділи разом у потягу чи за сусідніми столиками в кав’ярні. Я запитала, як він зазвичай святкує Новий рік.

— По-різному. — задумався Марк. — Один раз на будівельному майданчику, з кавою з термоса. Один – у друзів, гучно. А минулого року… — він знизав плечима. — Заснув о десятій. Вперше в житті.

— Це навіть мило. — сказала я. — Я зазвичай або працюю, або роблю вигляд, що мені весело.

— А цього року?

— А цього року, — я глянула навколо. — лечу через океан з незнайомцем і дивлюся різдвяні фільми. Непогано, як на мене.

Нам принесли їжу. Марк узяв щось із м’ясом і овочами, я – пасту.

— Ви без десерту? — здивувався він.

— Я з тих людей, які їдять солодке першим, а після нормальну їжу. — пояснила я.

— Запам’ятаю. — усміхнувся він. — А я, навпаки, завжди їм десерт останнім. Навіть якщо дуже хочу.

— Архітектор і дисципліна. — пожартувала я.

— Архітектор і хаос. — виправив він. — Просто добре замаскований.

Я ковзнула поглядом по його руках – спокійних, впевнених і раптом сказала:

— До речі… в одній з моїх книг є персонаж-архітектор.

— О, — зацікавився Марк. — І який він?

— Трохи впертий, — чесно відповіла я. — Дуже закоханий у свою роботу. І постійно думає, що може все прорахувати, але життя його перехитрює.

— Схоже на наклеп. — засміявся він. — А що саме він робить?

Я почала розпитувати: як виглядає робота зсередини, як народжується ідея, що найважче – клієнти чи реальність. Марк відповідав охоче, але в якийсь момент підняв руки.

— Стоп. — сказав він. — Я, між іншим, думав, що хоча б у польоті відпочину від роботи.

Я знітилася.

— Вибач. — тихо сказала. — Письменницька звичка. Іноді навіть не помічаю, як починаю «збирати матеріал».

— Ні. — він усміхнувся м’якше. — Мені приємно. Просто… несподівано.

Ми помовчали кілька секунд, але це мовчання не було незручним.

— Куди б ви хотіли піти в Нью-Йорку? — спитав він.

— Я б просто гуляла. — відповіла я. — Без плану. Як то кажуть – куди очі поведуть. Подивитися на вітрини, ялинки, людей. А ви?

— Я думав про Центральний парк. І про Таймс-сквер на Новий рік. — він зиркнув на мене. — Але кажуть, там страшенно людно.

— Зате це буде історія. — посміхнулася. — А я люблю історії.

Ми увімкнули «Бетховена». Літак гудів рівномірно, світло було приглушене. Я притулилася зручніше, слухаючи знайомі репліки, і сама не помітила, як очі заплющилися.

Десь крізь сон я відчула рух поруч. Тепло. Як щось м’яке лягло на плечі. Я не відкрила очей, лише глибше вдихнула.

І вперше за довгий час заснула спокійно, не думаючи, що буде далі.