Як виглядають дива

Каву принесли швидко. Справжню, міцну, з густим ароматом, який одразу зробив світ трохи терпимішим. Я обхопила чашку долонями, ніби грілася, й зробила перший ковток.

— Виглядаєте так, ніби це найголовніша насолода в житті. — озвався він, кивнувши на каву.

— Абсолютно. — відповіла я. — Якщо чесно, я вже не вірила, що сьогодні ще щось піде за планом.

— А у вас був план? — усміхнувся він, і в кутиках очей з’явилися дрібні зморшки.

Я поглянула на нього уважніше. Високий, темноволосий, із легкою неголеністю, яка йому пасувала. Очі – темні, уважні, але не нав’язливі. Усмішка – тепла, трохи іронічна, ніби він звик дивитися на світ із гумором, навіть коли той підкидає сюрпризи.

— Якщо чесно, ні. — знизала я плечима. — Сьогодні я офіційно живу за принципом «як піде».

— Тоді у вас чудово виходить. — засміявся він.

— Так, бізнес-клас як бонус. — я кивнула. — За нерви й зіпсований квиток.

— О. — він трохи нахилив голову. — То це через вас там був той… хаос?

— Через мене й одну дуже голосну жінку. — зітхнула я. — Але давайте не будемо про це. Це було в іншому житті. У економ-класі.

Він знову засміявся, цього разу тихіше.

— До речі, я Марк. — сказав він після паузи. — Сам з Берліна. У Нью-Йорк – по роботі.

— Важлива робота? — поцікавилася я.

— Скоріше дивна. — відповів він. — Я архітектор. Ми виграли конкурс на проєкт, і тепер маю провести там кілька місяців. Подивитися, чи не зруйнується все на етапі ідей.

— Звучить відповідально. — я підняла чашку. — А я лечу… бо хочу.

— Найкраща причина. — серйозно кивнув Марк. — Ви з Нью-Йорком знайомі?

— Лише по фільмах. — усміхнулася я. — І якщо вірити їм, то там завжди сніг, таксі й люди, які закохуються випадково.

— Небезпечно летіти туди з такими очікуваннями. — підморгнув він.

— Я ризикована. — засміялася у відповідь. — Особливо перед Новим роком.

Стюардеса запропонувала навушники й екран. Я пролистала список фільмів і зупинилася.

— «Сам удома». — прочитала я. — Класика.

— Серйозно? — здивувався Марк. — У бізнес-класі, через океан, і «Сам удома»?

— А що не так? Це майже традиція.

— Тоді я за. — погодився він. — Тим більше, що вдома я його не дивився років десять.

Ми увімкнули фільм, розділивши один екран між двома кріслами. Час від часу наші погляди зустрічалися – на жарті, на знайомій сцені, на черговій дурниці Кевіна. Було дивно затишно. Ніби ми давно знайомі. Ніби це нормально – летіти в іншу країну з людиною, яку знаєш кілька годин.

— Ви виглядаєте так, ніби втекли. — раптом сказав Марк, не відриваючи погляду від екрана.

— А ви — так, ніби вмієте помічати такі речі. — відповіла я.

— Це професійне. — усміхнувся він. — Архітектори завжди дивляться на тріщини.

— Тоді так. — я знизала плечима. — Я трохи втекла. Але з гумором. І без драми. Майже.

Він кивнув, не ставлячи зайвих запитань. І мені це сподобалося.

Коли Кевін нарешті зустрів сім’ю, я раптом подумала, що, можливо, саме так і виглядають дива. Не гучно. Не пафосно. А у вигляді кави, старого фільму й чоловіка поруч, який усміхається так, ніби все ще попереду.