~5~

Ми торкаємося келихами, але поки що не п’ємо — просто сидимо, слухаючи, як за вікном потріскує мороз і як музика м’яко наповнює кімнату.

— То… яке бажання загадаєш? — цікавиться Тимофій, наче між іншим, але погляд у нього уважний, ніби справді хоче знати.

— Якщо скажу — не збудеться, — хитро усміхаюся я. — А ти?

— У мене просте, — він знизує плечима. — Хочу, щоб цей рік був іншим. Кращим. І щоб… — Лісовичок замовкає, обираючи слова. — Щоб в ньому була ти.

Його остання фраза чіпляє мене сильніше, ніж я очікувала. Я відводжу погляд, роблю ковток і відчуваю, як щось тепліє під ребрами.

— Гарне бажання, — кажу тихо. — Дуже.

Ми вечеряємо, сміємося, згадуємо найбезглуздіші моменти року — ті, від яких хочеться сховати обличчя в долонях, і ті, які досі гріють. Рокі тим часом розлігся посеред кімнати й удає, що спить, хоча час від часу підкидає вухо, ніби теж слухає наші історії.

І от, коли стрілки годинника повільно сходяться на цифрі «12», Тимофій тихо бере мене за руку. Його долоня тепла, майже невимовно заспокійлива. Ми підходимо до ялинки, на якій мерехтить гірлянда, і разом загадуємо бажання — кожен своє, але чомусь здається, що вони пов’язані.

Після опівночі стає зовсім затишно. Ми обоє вже трішки розслаблені вином і новорічною атмосферою.

— Можна вже відкривати подарунки? — питаю я, дивлячись на ялинку.

— Ти нетерпляча, — сміється Лісовичок. — Але можна.

Я беру свій пакунок, той самий великий, а він — свій.

— Ну давай, ти перша, — пропонує Тимофій.

Я відкриваю свій подарунок — і завмираю. Усередині лежить шарф… той самий, про який я мимохідь згадувала в переписці, коли жалілася, що загубила улюблений. Майже такий самий, тільки цей… кращий. М’якший, тепліший, ніби створений саме для мене.

Під ним я знаходжу ще одну коробку. Відкриваю — і не стримую тихого видиху. Нові уги персикового кольору, саме такі, про які я думала вже місяць, але ніяк не могла вмовити себе їх купити.

— Ти що, спеціально шукав? — запитую, і в голосі вже не приховати емоцій.

— Ну… так, — чесно каже він. — Ти ж приїжджаєш у мороз. Не можу ж я дозволити, щоб ти змерзла.

Лісовичок усміхається так просто, що мої щоки знову покриваються рум'янцем — вже не від шампанського.

— Тепер ти, — кажу йому. — Відкривай.

Тимофій розгортає мій подарунок, зупиняється і… сміється. З того щирого, радісного сміху, який чуєш не так часто.

— Ти серйозно?

— Дуже, — відповідаю гордо.

У коробці — теплі рукавиці й капелюх, у яких він виглядав би точнісінько як той самий «Лісовичок», яким я його прозвала. Тільки милішим.

— Буду тепер офіційним Лісовичком? — питає, приміряючи капелюх.

— Тепер так, — сміюся я. — І не відмовишся.

Тимофій підходить ближче. Настільки, що я відчуваю запах його парфуму — теплий, деревний, майже зимовий.

— Я не планував відмовлятися, — каже він тихо. — Ні від подарунка… ні від компанії, в якій зустрів цей Новий рік.

У мене перехоплює подих.

А за мить чоловік торкається мого плеча, легенько, ніби питаючи дозволу.

І світ за вікном, і музика, і Рокі — усе стає раптом другим планом.  

— Можна? — тихо запитує. Не словами — очима.

Я так само тихо киваю.

Тимофій робить півкроку ближче, і між нами не залишається нічого, крім глибокого подиху й тепла його долоні, що піднімається від плеча до щоки. Від дотику по шкірі пробігає хвилька мурашок.

Його пальці зупиняються біля мого підборіддя, легенько піднімаючи його догори — і тоді він нахиляється. Повільно, уважно, наче дає мені шанс відступити.

Та я не відступаю.

Перша мить — ледь відчутна, ніжна, як проба. Теплі губи, що торкаються моїх нерішуче, майже з повагою. Тимофій ніби слухає, чи хочу я продовження.

І я відповідаю. Самою собою — тим, як притуляюся ближче, як кладу руку на його груди й відчуваю, як прискорено він дихає.

Поцілунок поглиблюється, стає впевненішим, жадібнішим. Усе навколо ніби зникає: новорічні вогні розмиваються в м’яке золоте сяйво, музика стає далеким фоном, а Рокі десь тихо зітхає, здається, розуміючи, що зараз краще не заважати.

Тимофій обіймає мене за талію, притягує ближче — так, ніби боявся цього моменту, але ще більше боявся його не отримати.

Коли ми відсторонюємося на секунду, його лоб торкається мого, а голос звучить трохи хрипло:

— Я давно хотів це зробити. Ще з того моменту, коли ти взялася розплутувати гірлянду.

Я сміюся тихо, відчуваючи, як губи досі палають від поцілунку.

Ми стоїмо біля ялинки, освітлені м’якими вогниками, ніби весь світ зменшився до цієї кімнати, цього моменту й двох людей, які зовсім не планували зустріти Новий рік разом — але чомусь саме так мало статися.

— Ну що, — каже Тимофій, обіймаючи мене легенько, — схоже, Новий рік почався правильно.