~4~

Тимофій ставить ялинку біля вікна, а потім рушає до іншої кімнати за коробкою з прикрасами.

— Готова зробити її святковою? — питає він і хитро усміхається.

— Готова, — відповідаю, сміючись.

Першою «жертвою» стає гірлянда. Вона постійно плутається, і ми обидвоє намагаємося її розмотати. В якийсь момент Лісовичок тягне її на себе, я намагаюся допомогти — і раптом наші лоби ледь не стикаються.

— Ой, — кажу, відступаючи назад.

—  Ця ялинка явно хоче нас з’єднати, — сміється Тимофій.

— Мабуть, — відповідаю, намагаючись стримати усмішку, — але я не впевнена, чи готова до такого швидкого знайомства.

Лісовичок хитро піднімає брову:

— А може, це лише прелюдія до того, що буде далі?

Я усміхаюся, відчуваючи, як серце трохи прискорює ритм.

— Тоді сподіваюся, що прелюдія буде цікавою, — кажу, хитро поглядаючи на нього.

Я дістаю маленьку сніжинку, яка виглядає ідеальною для верхівки ялинки, але вона трохи високо.

— Хм… — кажу, підіймаючи руку, але все одно не дістаю. — Можеш підсадити мене?

Тимофій усміхається і нахиляється:

— Звісно, якщо ти не проти трохи тісного контакту.

Він нахиляється і обережно піднімає мене на руки. Моє серце калатає, бо тепер ми зовсім близько: я притискаюся до його грудей, а його руки надійно тримають мене за талію й спину.

— Ось так достатньо? — питає Лісовичок, нахиляючись, щоб я змогла дотягнутися до верхівки.

— Абсолютно, — шепочу я, відчуваючи тепло його дотиків.

Сніжинка на місці, і він ніжно опускає мене на підлогу.

Ми по черзі прикрашаємо гілки білими та золотими кульками. Кожен дотик, кожен погляд додає легкого хвилювання, а сміх лунає по кімнаті, коли гілки іноді хитко похитуються під вагою іграшок.

Раптом моя рука натрапляє на маленьку іграшку, сховану серед інших. Я витягаю її й зупиняюся.

— Гей, подивися, що я знайшла, — кажу, показуючи йому маленьке фото всередині іграшки.

Тимофій підходить ближче, і на його обличчі раптово з’являється глибока суміш емоцій: ностальгія, легка тривога, ніжність.

— Це… я, коли був маленьким, — тихо промовляє він. Його голос майже ламається. — Мама зробила цю іграшку для мене… Вона була моїм маленьким скарбом.

Я обережно дивлюся на фото, відчуваючи, як щось тремтить у грудях. Це не просто знімок — це шматочок його минулого, який Тимофій рідко показує комусь.

Лісовичок стискає іграшку, ніби боїться її загубити, і відводить погляд.

— Мало хто бачив це фото… — тихо каже він. — Як і те, що ти перша, з ким я прикрашаю ялинку. Раніше з… стосунками якось не складалося. А ти? Чому вирішила провести Новий рік з незнайомцем?

— Та… у мене теж не надто складалося зі стосунками, — я ледь усміхаюся, наче визнаю щось давнє, але вже не болюче. — Причини були. Але я люблю нових людей і несподівані пригоди, тож… чому б і ні?

— Тоді так: ти прикрашаєш, а я швидко щось приготую. Чесно, я не дуже вірив, що ти справді приїдеш, тому і не готувався, — Тимофій сміється винувато.

— Можу допомогти, якщо хочеш?

— За власним бажанням. Або можеш просто сидіти й розповідати про себе, поки я чаклую на кухні.

— Ні-ні, так нечесно. Якщо я відкриваюся, то і ти маєш. Не буду ж я святкувати Новий рік з абсолютно таємничим Лісовичком. До свят залишилось п’ять годин — час, знаєш, критичний.

— Гаразд, — здається, він з усмішкою.

Я ріжу крабові палички для салату й говорю про себе — не надто багато, але щиро. Тимофій уважно слухає, чистячи картоплю, інколи щось уточнює, жартує, підкидає свої короткі історії. Розмова й кухонна метушня перетворюються на приємний хаос — настільки, що коли ми нарешті зупиняємося, годинник показує одинадцяту.

Закінчивши з їжею, я хапаю валізу й іду в кімнату, куди мене вже поселили. Простора, світла… і якась дуже неочікувано домашня. Я знаходжу сукню й подарунок, який треба непомітно покласти під ялинку. Обережно виглядаю в коридор — ні Тимофія, ні Рокі. Ідеально.

Я вже майже ставлю подарунок під нижні гілки, коли позаду лунає:

— А що це ми тут робимо? — і одразу після того — гавкіт Рокі.

Прекрасно. Просто ідеально. Дідом Морозом мені точно не бути.

— Е-е… перевіряла, чи гірлянда світиться, — роблю вигляд людини, що повністю контролює ситуацію.

— А, гірлянда. Ну-ну. Я тоді піду накривати на стіл, — його голос надто спокійний, щоб я йому повірила.

Лісовичок і Рокі зникають у коридорі, а я швидко доробляю справу й повертаюся до себе, щоб переодягнутись. Коли виходжу — у вітальні звучить тиха святкова музика, ялинка сяє, і під нею вже стоїть ще один подарунок. Великенький такий. «Не готувався», ага, так я і повірила»

На столі вже чекають наші страви, а біля ніг, як на своєму посту, лежить Рокі. У кімнату заходить Тимофій у светрі з оленем — простому, теплішому за весь цей вечір.