~3~

Ми приїжджаємо до будиночка біля лісу — схоже, це вже за межами містечка. З будинку не віє ніяким новорічним настроєм, швидше нагадує притулок холостяка-відлюдника, який живе лише зі своєю собакою. Ми виходимо з авто, Тимофій випускає Рокі з заднього сидіння і знімає повідець.

— Ти живеш біля лісу? — запитую, обертаючись навколо, оглядаючи місцевість.

— Так, — відповідає Тимофій, — але якщо це тебе бентежить, у мене є квартира в місті. Я працюю в лісництві, тож звідси легше добиратися до лісу, якщо щось станеться.

Я лише киваю і тихо усміхаюся сама собі, вирішую: «Тоді він у мене буде Лісовичком».

— Якщо я Сніжинка, — кажу я з усмішкою, — то ти у мене Лісовичок.

Тимофій сміється, трохи ніяковіючи, але в очах видно тепло:

— Лісовичок? — повторює він, хитро посміхаючись. — Що ж я згоден з твоєю версією.

Я сміюся у відповідь. Тимофій киває на будинок:

— Давай спершу зігріємося гарячим чаєм, а потім можу показати тобі місце, де я вирощую ялинки. Можливо, навіть виберемо одну для свят.

Я дивлюся на нього здивовано і захоплено:

— Ти сам їх садиш?

— Звісно, — каже Лісовичок із гордістю, — від маленького саджанця до справжньої ялинки. Кожна має свою історію.

Ми заходимо всередину, Рокі весело стрибає попереду, наче веде нас за собою. Тепле повітря миттєво обволікає, додаючи відчуття затишку. Тимофій наливає мені чай — гарячий, із ароматом цитруса та пряних ноток, що відразу зігріває не лише тіло, а й душу.

Я роблю ковток, і тепло від напою розливається по всьому тілу. Чоловік сідає навпроти, спостерігаючи за мною, а Рокі зручно вмощується біля його ніг, спостерігаючи за нами своїми пильними очима.

— Тож, Лісовичку, — кажу я, трохи жартівливо, — покажеш мені свої ялинки?

Він сміється:

— Звісно. Після чаю будемо обирати справжню красуню для свята. А поки можеш насолоджуватися спокоєм і запахом лісу, хоч трохи навіть через вікно.

Ми п’ємо чай, і розмова тече легко, ніби ми знайомі вже давно. Я розумію, що цей будиночок, хоч і виглядає простим, має особливу атмосферу — тут живе тепло, порядок і любов до маленьких, але важливих речей.

Я усміхаюся сама собі, думаючи про те, що сьогоднішній день виявився набагато цікавішим, ніж я очікувала. І ще трохи смішно від того, що в голові вже закріпилося прізвисько «Лісовичок».

***

Ми виходимо на подвір’я, а Рокі весело носиться навколо, стрибаючи між деревами та засніженими кущами. Сніг рипить під ногами, а повітря насичене запахом сосен і свіжості.

— Ось вони, — каже Тимофій, зупиняючись перед невеликою плантацією ялинок. — Кожна з цих дерев ростилася під моїм доглядом. Тепер настав час вибрати ту, що стане головною у твоєму святі.

Я присідаю, обережно торкаючись однієї з ялинок. Вона пахне лісом і якоюсь дивовижною зимовою магією. Тимофій стоїть поруч, спостерігаючи за моєю реакцією, і я відчуваю, що цей момент стає особливим — тихим, затишним і зовсім не схожим на поспіх великого міста.

— Вона мені подобається, — кажу я, а Рокі відразу підбігає, ніби схвалюючи мій вибір.

— Тоді вона твоя, Сніжинко, — каже Лісовичок, і я ловлю себе на тому, що серце б’ється трохи швидше, ніж варто б у цю холодну зимову хвилину.

Ми стоїмо поруч із обраною ялинкою, а навколо тихо падає сніг.

— Вона особлива, — каже він. — Кожна ялинка має свій характер. Ця — ніжна, але вперта. З нею треба поводитися обережно, і вона відповість тобі взаємністю.

Я сміюся:

— Ніжна, але вперта… схоже на деяких людей, яких я знаю.

Тимофій піднімає брову, дивлячись на мене з легкою усмішкою:

— Можливо, ти про когось конкретного?

Я відчуваю, як легкий рум’янець підіймається на щоках.

— Можливо, — відповідаю я, хитро посміхаючись, — але це таємниця.

Тимофій усміхається, і бере в руки лопату, я помічаю, що мороз скував землю — копати непросто. Він нахиляється, напружуючи руки, і акуратно починає підкопувати землю навколо коріння.

Я допомагаю тримати ялинку, і ми повільно, по сантиметру, обкопуємо землю. Рокі весело стрибає поруч.

— Ще трохи… — бурмоче Тимофій, а я відчуваю, як його руки торкаються моїх, коли він підтримує дерево. І хоча мороз холодний, всередині стає тепло.

— Ось і все, — каже він, витираючи піт з чола. — Тепер її можна перенести в горщик і доглядати, щоб після свят вона продовжила рости.

Після цього ми повертаємося до будинку, а Тимофій обережно саджає ялинку в підготовлений горщик, уважно додаючи землю та підправляючи гілочки. Я теж допомагаю, намагаючись тримати дерево рівно… і в якийсь момент ми неочікувано зіштовхуємося лобами.

— Ой! — випалюю я, відступаючи назад і трохи притискаючи долоні до лоба.

— Схоже, ялинка — не єдина, хто вимагає точності, — сміється Лісовичок, похитуючи головою.