~2~

Поїзд нарешті зупиняється. Я виходжу на перон і одразу відчуваю зимове повітря — морозець щипає щоки, але це навіть приємно.

І тут я бачу... Рокі. Хаскі з фото. Великий, пухнастий і пильний, як справжній охоронець свого господаря.

Підходжу з валізою, присідаю навприсядки й шепочу:

— Привіт… А де твій господар?

У відповідь Рокі тільки видає кілька коротких «гав-гав».

Шкода, що я не знаю собачої мови. Тим часом він обнюхує мене з ніг до голови й, здається, вирішує: «На довго ти чи так… на один вечір?»

Я трохи нервую, але усміхаюся. Рокі кружляє навколо мене, скидає на мої черевики трохи снігу і підморгує очима, ніби каже: «Ну що, перевірка пройдена?»

Я сміюся сама з себе. Мабуть, виглядаю смішно, присівши навприсядки на пероні серед ранкових пасажирів.

І тут Рокі різко зупиняється, дивиться кудись за мною і голосно гавкає. Я обертаюся — і бачу його. Той самий чоловік з аватарки: вживу ще кращий, ніж на фото. Блакитні очі, що світяться цікавою іскрою, легка неголеність, виразні брови й щоки рожеві від морозу. На ньому темно-синя куртка, шапка, джинси й черевики — простий, але одночасно такий, що не відвести очей. Зовні він геть не схожий на психа чи придурка. Трохи знервований, трохи ніяковий, але живий і справжній.

— Привіт, я Тимофій, — каже він, простягаючи мені руку й знімаючи рукавичку. — Вибач, що змусив чекати… просто живіт трохи прохопило, довелося залишити Рокі чекати тебе.

Я усміхаюся й відповідаю:

— Привіт, я Сніжана.

Рокі між нами робить маленький танок радості, стрибає, крутячи хвостом.

— Ти не проти, якщо я називатиму тебе Сніжинкою? — питає він. — Бо ти мені здаєшся такою легкою, красивою, ранимою… і як вона танеш у теплі.

Я трохи сміюся, відчуваючи, як щоки палають:

— Ого… ми хвилину знайомі, а ти вже знаєш, яка я.

Новий знайомий усміхається, трохи ніяковіє, але в голосі відчувається впевненість:

— Ми ж переписувалися ще до того, — каже він. — Тож дещо я вже встиг помітити.

Я усміхаюся і трохи відводжу очі, бо від його погляду стає трохи тепло навіть на морозі.

— То що ж ти там помітив? — жартома питаю.

— Що ти… небезпечна для серця, — відповідає Тимофій із серйозним виглядом, але в очах грає усмішка. — І ще трохи бешкетна, — додає, поглядаючи на Рокі, який, здається, цілком погоджується.

Я сміюся:

— Ого, це серйозна характеристика за хвилину знайомства.

Чоловік тільки усміхається, а легка неголеність на обличчі робить його ще більш привабливим:

— Ну, це ще не все, — каже він, нахиляючись трохи ближче, щоб говорити тихіше, майже таємничо. — Рокі каже, що ти чесна, смілива і вмієш знаходити радість навіть у дрібницях.

Я дивлюся на нього здивовано, а серце калатає так, ніби на морозі воно вирішило самостійно зробити сальто.

— Ти… ти справді так думаєш? — шепочу я, відчуваючи, як щоки спалахують рожевим.

Тимофій трохи нахиляє голову:

— А якби я так не думав, Рокі б вже мене попередив. — І він киває на собаку, який, наче підтверджуючи слова господаря, похитує головою і знову обнюхує мене.

Ми стоїмо так хвилину, просто дивлячись один на одного, і я розумію, що весь цей мороз і шум перону відходять на другий план. Є лише новий знайомий, я… і пухнастий Рокі, який, здається, вирішує, що мене тепер треба охороняти завжди.

— Отже, Сніжинко… — починає Тимофій, трохи усміхаючись, — ти, мабуть, уже змерзла і щоки червоні від морозу. Ходімо, тут неподалік моя автівка, підвезу тебе до свого помешкання.

Чоловік відв’язує Рокі від лавки, однією рукою підхоплює мою валізу, а другою тримає повідець. Він вже рушає до парковки, а я крокую слідом, намагаючись не відставати.