-4-

Першим місцем, куди привів запах, був магазин іграшок. Логічно: куди ще піде хлопчик, як не туди, де повно блискучих коробок, плюшевих звірят і мрій у картонній упаковці? Та Онука там не було. Зате в крамниці панувала така святкова атмосфера, що на секунду здалося - ми потрапили у різдвяну казку. Продавці усміхнені, покупці задоволені, діти бігають між стелажами. Наче дорослі вже встигли випити по келиху шампанського, а діти отримали омріяну іграшку.

Наступним пунктом слід привів нас до Троїцького собору. Якщо чесно, я не дуже люблю це місце. Величні стіни, запах ладану, тиша, від якої аж у вухах дзвенить… Але я все ж наважилася переступити поріг. Хлопчика й тут не було.

- Нащо він сюди заходив? - прошепотіла я, оглядаючись на ікони.

Помолитися? Сховатися? А може, просто шукав тепла. У соборі воно принаймні справжнє - духовне та фізичне, бо опалення тут точно не шкодують.

Потім ми опинилися у квартирі багатодітної родини. Весела господиня зустріла нас так, ніби ми були її далекими родичами, яким давно чекали.

- Так, заходив, - підтвердила вона. - Сказав, що все буде добре, і пішов далі. Хороший хлопчина.

Діти стрибали навколо неї, як маленький табунчик кізочок, і я ледве встигала їх обходити, щоб жодного не зачепити.

Далі слід привів до самотньої бабусі-пенсіонерки. Коли ми постукали, вона визирнула з-за дверей насторожено, та варто було сказати про Онука - одразу розцвіла.

- Ой, приходив, приходив! - зраділа вона. - Я й не сподівалася гостей у такий день.

Вона ще хвилин п’ять активно заманювала нас у квартиру горіховими коржиками та м’ятним чаєм, і мені довелося в буквальному сенсі тягнути братів назад, бо ці двоє вже були готові зняти взуття, сісти за стіл і зробити вигляд, що ми “в процесі пошуків, але ж можна й перекусити”.

Агнар нетерпляче пирхнув, мовляв, “менше жуйте - більше працюйте”, і ми рушили далі.

Наступним місцем виявився майже не працюючий офіс. У коридорах ледь жевріло світло, а з кімнат долинав лише шум електрообігрівача - співробітники давно розбіглися, намагаючись зробити останні покупки перед святами. На робочому місці залишили лише секретарку - худеньку дівчину з розгубленими, але добрими очима.

Втім, вона зовсім не засмутилася, коли ми зайшли. Навпаки - сяяла так, ніби отримала премію за рік наперед.

- Так, приходив до мене ваш… Онук, - гордо промовила вона. - Сказав, що знає мій найбільший секрет і… може здійснити мою мрію.

Вона мрійливо зітхнула, притиснувши до грудей блокнот, у який, певно, записувала списки зустрічей.

Дивно, але Онук точно знав, як зробити кожну людину хоч трішки щасливішою.

Так ми й провели майже весь день у погоні за невловимим хлопчиком. Де ми тільки не побували! Ходили по домівках, де нас зустрічали то пиріжками, то оберемками новорічних побажань. Навіть у лікарню зазирнули.

Та попри всі старання, хлопець невпинно випереджав нас на крок.

Однак у кожному місці, де ми з’являлися, нас зустрічали люди з радістю в очах. Наче цей невідомий малюк роздавав не просто увагу - а надію.

Коли сонце давно сховалося за горизонт, а місто занурилось у м’яку темряву, слід привів нас до парку Глоби, де стояла головна ялинка міста. Тут панував справжній новорічний безлад - той, що робить свято живим. Люди співали, сміялися, гуляли гуртами, каталися на каруселях, обіймалися, їли, пили та щиро вітали одне одного. І зовсім неважливо, були вони знайомі чи зустрілись уперше - цього вечора всі були однією великою компанією.

Ми пробиралися крізь натовп у пошуках потрібного запаху і - буквально носами - зіткнулися з Оленкою та її командою.

Погляди говорили без слів:

“Ну що? Знайшли?” - “Та де там…”

Ми всі вшестеро важко зітхнули - Онук знову встиг утекти.

І саме в цей момент артефакт на руці Олени задрижав, спалахнув слабким світлом і вказав напрямок. Одночасно Агнар гучно загавкав, привертаючи увагу - слід посилився.

Ми нарешті були на правильному шляху.

І ми побігли - до півночі залишалося зовсім небагато, а шанси будь-якої з команд виграти вирівнялися. Машина братів дісталася потрібного місця одночасно з машиною Мідяка.