-2-

Дзвінок дзвіночка відволік нас від цього захопливого заняття. Для Степанича було ще зарано - всього лише десята ранку. А от черговий вдячний гість цілком міг з’явитися. Було б чудово, якби цей гість приніс щось перекусити… наприклад, шоколадні цукерки. Я зітхнула. Мріяти ж не шкідливо.

- Добрий день, - привітався з гостем Константин Борисович, усе ж таки заступник керівництва. - Чогось бажаєте, вельмишановний?

У тому, що це був не випадковий гість, були впевнені всі присутні. Як і в тому, що бачили його вперше.

У дверях стояв досить високий дід - сиве волосся спадало на комір, борода й брови були такими густими та білими, ніби їх припорошило інеєм. На його втомленому, але добродушному обличчі мереживом лягали зморшки, наче хтось довго й майстерно виписував карту прожитих років.

Дід був одягнений у важкий кожух на хутрі, з-під якого визирали добротні, високі чоботи. В голову прикрашав звичайний капелюх. А ще здавалося, що він щойно прийшов із лісової завірюхи - від нього тягнуло запахом морозного повітря.

- Добрий… та не дуже добрий, - відповів незнайомець, озираючись навколо.

- Щось трапилося? Чи можемо вам допомогти? - чемно запитав архімаг.

Після цієї фрази на Мідяка одночасно повернулися три дуже незадоволені погляди. Працювати в останній день року не хотів ніхто, а слова про “допомогу” у таку пору звучали як погроза святковому настрою.

- Тут така справа, - почав Дід, присівши на один зі стільців, на які ввічливо показав Мідяк. - Я мав зустрітися з Онуком, але малий негідник утік. А знайти його самому в такому великому місті я не можу. Тож звертаюся до вас. Мені вас одна Пані порекомендувала… від якої цей бешкетник і втік.

- Що у вас тут відбувається? - пролунало з кухні. Оленка, з’явившись у дверях, виглядала так, ніби щойно пережила кулінарний апокаліпсис: уся в борошні, волосся стирчить у різні боки, а з фартуха виглядають якісь підозрілі пляшечки. Ну точно, зілля знову в страви додає.

- Онук у Діда пропав, - пояснив Мишко, кивнувши на гостя.

- А як він виглядає? - миттю перейшла до справи відьма, вмикаючи режим професійного допиту.

- Й гадки не маю, - абсолютно спокійно відповів Дід. - Малий зовсім.

- А в що був одягнений? - навіть не моргнувши, продовжила розпитувати вона.

- У тулупчик, шапку, чоботи.

- Ну так, із таким описом ми його точно знайдемо, - вставила я й розвела руками в жесті повної безпорадності.

- Але ж ви мені допоможете? - з таким щирим сподіванням у голосі запитав Дід, що навіть у близнюків совість трошки заворушилась.

- Так! - в один голос погодилися всі працівники бару “Зелений Змій”. З дивовижною одностайністю, як для останнього дня року.

- Дякую вам, - з помітним полегшенням промовив Дід.

- Валька! - гучно покликала Оленка.

З кухні поспіхом вилетів некромант - злегка скуйовджений, у і також заплямованому фартусі, але з тим самим завжди-присутнім виглядом людини, якій зараз точно дадуть якесь дивне завдання.

- Чого кричиш? - запитав блакитноокий блондин.

- Потрібна твоя допомога, - відповіла я, уже здогадуючись, навіщо його покликали. - У вас є річ, що належала вашому Онуку? - звернулася я до клієнта.

- Так, ось, - дід простягнув нам рукавицю такого розміру, що вона могла б мені за шапку слугувати. 

На дивування не було часу, тож я промовчала. Взявши рукавицю, я передала її Валіку. Юнак стиснув річ у руках, прошепотів закляття, і якби не вчасно підскочив Мишко, то некромант вже б лежав на підлозі без свідомості.

Чекати довелося недовго: хвилин за десять Валік розплющив затуманені очі й, перевівши подих, мовив:

- Серед мертвих його немає, тож ваш Онук живий. От тільки енергетика в нього… дивна. Дуже.

Дивна, не дивна - але всі з полегшенням зітхнули, наче хтось впустив у кімнату тепле повітря.

Наступною за рукавицю взялася Олена. Витягнувши з неї тоненьку ниточку - тощо залишився від контакту з власником, - вона жваво подалася до лабораторії, грюкнула дверима, але вже за кілька хвилин повернулася й оголосила:

- Раз працюємо у останній день року, то треба хоч якось себе мотивувати.

- І що пропонуєш? - запитав Даня, який зазвичай не дуже радів її ініціативам.

- Пропоную розбитися на команди. Хто першим знайде зниклого Онука - той отримує премію програвшого за останній місяць.

Очі в близнюків засвітилися не по доброму, аж мені стало моторошно.

- Ми згодні, - в один голос сказали вони, - але в нашій команді Ярька, - і глянули на мене так, що відмовитися я фізично не змогла. Інкуби, блін. Шкідливі.

- Домовились! - радісно вигукнула відьма. - Тоді зі мною Костянтин Борисович і Валік.

Ударивши по руках для чесності, близнюки миттю схопили мене під руки й потягли до виходу. По дорозі один із них уже встиг зняти з вішалки моє пальто - вочевидь, вирішивши, що моє право голосу сьогодні не передбачене.