-5-

Цього разу слід привів нас у бар “Зелений змій”. Оце так несподіванка!

За дверима нас зустріли сміх, запах мандаринів і усміхнений Гоша з порожньою тацею.

- А ось і вони! - гучно оголосив про наш прихід домовик.

І тут на нас обрушилися невідомо звідки взяті неждані гості. Кого тут тільки не було: ельфійський принц Даеліат Світлий, нерозлучна трійця гномів - Фолі, Рорін та Беїн, дріади Ютара та Наста, які все ж наважилися вдруге відвідати такий галасливий город. А головне - Онук, якого ми так завзято шукали по всьому місту, сидів собі ніби нічого й не сталося й жваво розмовляв зі Степановичем.

Побачивши нас, хлопець підвівся з-за столу й підійшов ближче.

Зростом він ледь діставав мого пупа, але його погляд був значно старший за вигляд. Поруч із ним стояла пані - висока, струнка, у білому хутрі, з темними локонами, що спадали на плечі.

- Вітаю! - привітався Онук, простягнувши нам свою крихітну руку. - Дякую, що не залишили Діда в біді. Я в вас не помилився. Тож просіть усе, чого забажаєте.

Ми завмерли. Чого ж нам хотілося?

 Чого хотілося мені?

Грошей? Та я й так непогано заробляю.

Здоров’я? Дякую долі, не скаржуся.

Пригод? Та я й сама можу ними поділитися.

Надійних друзів? І тут усе гаразд - якими б вони не були у буденному житті, у потрібний момент завжди прикриють спину.

Озирнувшись, я зрозуміла, що питання Онука застигло всіх зненацька.

- Уголос не кажіть, а рівно опівночі загадайте подумки, - сказав він, а ми кивнули у знак згоди. - Ну а нам з Дідом та панною Зимою час іти. Ще трохи - і настане мій час.

Прощалися ми не довго - не дозволяла погода: до ночі дощ припинився, але похолодало, здійнявся вітер. Та відійшовши трохи Онук озирнувся та промовив:

- А це вам усім прощальний подарунок.

І з неба посипався густий сніг, який поспішав до кінця року сховати під собою міську брудну мряку.

Поки ми спостерігали за цим дивом, трійця встигла зникнути.

- Не так я їх собі уявляла, - сказала я, вдивляючись у далечінь у спробі розгледіти куди вони поділися.

- І я, - погодилася Оленка. - Але погодься: і такий варіант - нічого.

Я слухняно кивнула.

- До опівночі лишилося всього п’ять хвилин, - повідомив Гоша, і ми дружно поспішили всередину.

Костянтин Борисович роздав усім келихи, Геннадій Степанович разом із братами Візніченками приготувалися відкривати шампанське. Ми разом відраховували останні секунди року, що минав, і щойно годинник пробив дванадцять - бахнули пробки, а в келихи полився золотистий напій.

І - бажання.

Кожен поспішав загадати своє. Найпотаємніше.

У мене теж було таке.

Андрій. Друг дитинства. Через мене потрапив у лапи Владміра, і я пообіцяла його врятувати.

Ось чого я бажаю.

Щиро.

Усім серцем.

Ми гуляли всю ніч, згадували пригоди, яких за рік набралося чимало. Пили шампанське, закушували олів’є та “Наполеоном”, палили бенгальські вогні, запускали магічні феєрверки, показували фокуси, влаштовували конкурси та танцювали.

Адже новорічна ніч - це справді чарівний час, сповнений чудес.

Головне вірити в них.

Та й Новий Рік нам їх обіцяв.