-3-

В обличчя вдарив холодний вітер, піднімаючи з тротуару клапті паперу, що зірвалися з найближчого білборда. Мрячив паскудний дощ - такий дрібний, підступний, навіть не намагаючись перетворитися на сніг, хоч за календарем йому вже давно пора.

- З чого почнемо? - запитала я, зручно вмощуючись на передньому сидінні біля водія в новенькій машині братів. Салон пахнув свіжою шкірою, кавою і легким відтінком інкубських парфумів, які вони лили на себе щедріше, ніж треба. А ще тут пахло сигаретним димом, тож я не соромлячись запалила цигарку.

- Я думав, у тебе будуть пропозиції, - відповів Мишко, підпаливши свою.

- А ось і ні. Раз ви підставили мою премію, то план дій складаєте ви, - фиркнувши, відрізала я, демонстративно схрестивши руки.

- Треба взяти слід, - запропонував Даня з заднього сидіння, кивнувши на рукавицю.

Погляд у нього був надто вже промовистий, і я заперечно похитала головою. Досі пам’ятала, як одного разу після Оленчиного “експериментального зілля” перетворилася на напівсобаку й кілька годин бігала околицями, лякаючи забобонних селян з паралельного світу. Вистачило з мене тієї пригоди на найближче життя.

- Тоді я знаю, хто нам може допомогти. Заводь машину, - сказав Даня й задоволено потер руки, аж у мене закралися сумніви, чи варто було з ними зв’язуватися.

У парку Шевченко було майже безлюдно. Рідкісний перехожий, що пробігав повз, навіть не звернув уваги на те, що відбувається під одним із старих дерев. І добре, бо інакше він би або викликав психіатра, або поклявся кинути пити просто сьогодні.

- Запах дуже дивний, - нарешті мовив величезний чорний пес, що стояв перед нами. Породу цього звіра не ризикнув би визначати жоден собаковод світу - хіба що під страхом страти.

- Чим саме дивний? - уточнила я. Валер’ян вже казав, що власник рукавиці не зовсім звичайний.

- Не місцевий, - пес зморщив ніс. - Лісом пахне. Ялинами, морозом… і магією. Аж у носі свербить.

- Вистежити зможеш? - запитав Мишко.

- Ех, хитрі ви хлопці! - пирхнув пес. - А що мені за це буде?

- Мішок кісток, - запропонувала я без особливого натхнення.

- Сама їх гризи, - огризнувся пес. - А от від смаженої курочки - по одній щотижня - не відмовлюся.

- Домовились, - в один голос погодилися брати, навіть не порадившись зі мною і, звісно, не уточнивши, з чийого кошта буде та курочка. Підозрюю, відповідь їм і так була очевидна.

Агнар понюхав рукавицю ще раз, змахнув хвостом і стрімко рушив уперед. Він би не був Агнаром, якби не міг знайти власника запаху в будь-якій точці світу… і навіть кількох світів одразу.

Стрибнувши в машину, пес упевнено зайняв місце на задньому сидінні й почав командувати:

- Прямо. Тут ліворуч. Тепер праворуч. Та чого ти плетешся, як вагітна качка?!

Мені дуже хотілося зауважити, що вагітних качок узагалі не буває, але я стрималася - надто вже Агнар був збуджений і, за потреби, вельми здатен цапнути. Заразу, ясна річ, не занесе… а от шрам лишиться.