Частина 1

Я вже вкотре переклала документи з одного краю стола на інший, не знаючи чим би ще себе зайняти. Сьогодні 31 грудня, а я на диво встигла зробити всю свою роботу вчасно. А от сусідка, яка сидить навпроти мене навпаки метушиться, намагаючись встигнути хоч щось.
- Тобі чимось допомогти? - питаю я у Каті.
- Що ти кажеш? - перепитує вона мене, адже щось почути в оупен спейсі зазвичай не так просто. Особливо в останній день року, коли у всіх уже святковий настрій і розмови ведуться, як правило, не на робочі теми.
- Тобі чимось допомогти? - повторюю я голосніше.
- Та я навіть не знаю чим ти мені можеш допомогти. Ніяк не можу згадати де я зберегла останній варіант договору по будівництву таунхаусного містечка на Кільцевій.- тримаючи голову руками, стомлено промовила колега.
- Здається, ти казала, що скинула все на флешку. - сказала я.
- Точно! Ксюню, ти - золотце! - зрадівши вигукнула Катерина.
- Звертайся.- посміхнувшись, промовила я.
Саме в цей момент задзвонив робочий телефон на моєму столі.
- Вакуленко, - представилась я і додала. - Слухаю.
- Привіт. - прозвучало на тому кінці проводу.
Почувши цей голос, я враз затаїла подих.
- Привіт. - ледь чутно відповіла я.
- Зайнята?
- Не дуже.
- Можеш заглянути до мене?
- Звичайно! - відповіла я, намагаючись не видати надмірної радості в
голосі.
- Чекатиму...
Після цього я наче ненароком подивилась в дзеркальце, підправила зачіску та макіяж, і направилась на вихід з оупен спейсу. Іду по коридору в бік кабінету нашого старшого менеджера і думаю про те, що невже він все ж таки звернув на мене увагу? 
Річ у тому, що Влад являється об'єктом пильної уваги нашого жіночого колективу. Він напрочуд привабливий, чаруючий та успішний. Але саме головне - він вільний. Це не могло залишитись не поміченим нашими жінками. Саме тому більша частина з них таємно мріє, що Влад зверне на них свою увагу.
Я не стала виключенням з цього правила і теж піддалась чарам цього чоловіка. Але мені пощастило більше ніж іншим, оскільки останні два місяці мене відрядили йому в поміч, і ми разом працювали над проєктом забудови нового сучасного житлового комплексу. Тому у мене була можливість познайомитись з ним ближче, а заразом і перейнятися ще більшою симпатією до нього. І ось зараз я на силу стримую хвилювання перед новою зустріччю з Владом.
Ще раз розгладила невидимі складки на юбці-олівець і зайшла в кабінет топ-менеджера. Влад в цей момент розмовляв з кимось по телефону, а побачивши мене, жестом руки запропонував присісти. Після чого продовжив розмову на підвищених тонах:
- Знаю я про це! Я тебе прошу, хоч ти не підливай масло у вогонь!
В такому ключі він розмовляв декілька хвилин, а по закінченню розмови, гучно кинув мобільний телефон на стіл. Мені здалось, що після цієї перепалки він навіть забув, що в кабінеті зараз не один.
- Що трапилось? - вирішила я нагадати про себе.
- Пробач, що тобі довелось все це почути. - винувато подивившись на мене, промовив він.
- Нічого страшного. Щось серйозне?- уточнюю я.
- Загалом, так...- вимовив він, а після паузи додав. - Скоріше за все наша компанія не отримає замовлення на проєкт по якому ми з тобою разом працювали.
- Чому?! - шоковано запитую я.
Не одразу, але він відповів:
- Тому, що я не встиг доробити чистовий варіант проєкту для тендера і погодити його у курівництва. А, як ти сама розумієш, багатьох з них сьогодні вже не буде на роботі. Окрім того, мені обов'язково сьогодні треба підготувати договір на субпідряд з будівельною компанією. Тож буду працювати сьогодні до ранку в офісі. Отакі справи, Оксано.
Сиджу і навіть не знаю, що на все це відповісти. Адже я всю душу вложила в цей проєкт, поки ми над ним працювали. Мені дуже хотілось створити справжнє житло мрії для когось. І ось тепер я дізнаюсь, що все це було даремно.
- Що ти плануєш робити?
- Не знаю... Як ти вже чула свого безпосереднього керівника я тільки що сповістив про це. А він, м'яко кажучи, не дуже цьому зрадів.
- Але, може, ще не пізно і ми встигнемо все доробити?
- Сумніваюсь...Хоча...- з легкою тінню надії промовив Влад.
- Давай поки ти будеш готувати договір по субпідряду, я швиденько дороблю чистовий варіант нашого проєкту? - завзято пропоную я.
- Ти справді зробиш це для мене, Ксеню? - вкрадливо перепитує він, пильно розглядаючи мене.
У мене від такого звертання аж мурахи по шкірі забігали.
- Звичайно! Ми ж одна команда. Давай мені проєкт з останніми правками. А з погодженням у керівництва ми теж щось придумаємо... - відповідаю я.
Влад взяв зі столу червону папку і простягнув мені. Але коли я взялась за її край, він перехопив мене за зап'ястя, і промовив, дивлячись в очі:
- Я дуже вдячний тобі!
- Поки немає за що. - тихо відповідаю я, здивована його поведінкою, оскільки раніше він завжди тримав дистанцію між нами.
- Помиляєшся. Ти не зобов'язана цього робити. Коли розберемось з цією проблемою - з мене вечеря у ресторані...- продовжуючи тримати мене за руку, багатообіцяючи промовляє Влад.
Приголомшена його словами, я вийшла з кабінету. Тепер у мене є можливість і врятувати проєкт, над яким так ретельно працювала, і зблизитись з чоловіком, який останні декілька місяців не виходить у мене з голови. Тому до свого робочого столу я майже бігла, щоб скоріше розпочати роботу. 
 Не зважаючи на те, що проєкт знаю майже напам'ять, повозитись все одно довелось, адже змін і корективів, які потрібно внести виявилось доволі багато. В результаті просиділа дві з половиною години, не підіймаючи голови й корегуючи документ. Саме тому не помітила, як в оупен спейсі стало трохи тихіше, а потім то тут, то там почали лунати відголоски веселих розмов і сміху. 
Так зазвичай буває, коли в офісі появляється Артем - ще один улюбленець жінок. Він нещодавно приїхав із закордону, де навчався. А зараз проходить у нас стажування на посаді кур'єра. Проте, виходячи з того, як він одягається, які годинники носить та яким телефоном користується - працює він тут не заради зарплатні. Тому всі вдаються до запитання: навіщо йому це потрібно? З'являючись в офісі, Артем завжди жартує, підіймаючи всім настрій. Вони з Владом приблизно порівну розділили увагу нашого жіночого колективу і кожен з них має свою фан-групу. Незважаючи на те, що я не давала Артемові жодного натяку на те, що я записалась в його фан-клуб, він чомусь саме до мене проявляє підвищений інтерес.
- Привіт, люба! Сумувала без мене? - спираючись ліктями на стійку біля мого столу, промовляє Артем.
- Надзвичайно! - підігрую я йому.
- Радий це чути. - задоволено відповідає він і додає. - Що робиш?
- Проєкт "Лісове місто". - відповідаю я, одним оком дочитуючи кінець документа зі списком підписантів і роздруковую його.
- Ти ж його завершила ще на минулому тижні, здається.- уточнює Артем.
Так вийшло, що він знає про деталі цього проєкту не менше мене, адже заради того, щоб мати можливість подовше поспілкуватись зі мною, Артем удавав, що його дуже цікавить те над чим я працюю.
- Я теж так думала. - завуальовано відповідаю я.
- Ааа... Зрозумів! Ти свою частину зробила, а Влащенко свою не встиг, і тепер ти за нього дороблюєш його роботу. - з докором вимовляє Артем.
Мовчу, бо заперечити на це мені немає чого. Чесно кажучи, я сама здивована тим, що Влад не встиг зробити все вчасно.
- Невже мій суперник за твоє серденько виявився неспроможним завершити те, що ти й так майже зробила сама?
Побачивши моє здивування від таких слів, Артем багатостраждально закотив очі до стелі та промовив:
- Ти справді думала, що я не здогадуюсь про те, що ти піддалась шарму Влада?
Причому останні слова він промовив зовсім не як комплімент.
- Між іншим, я ревную, Оксано! - примруживши очі й склавши руки на грудях, вимовляє він.
- Годі тобі казати дурниці! - спробувала віджартуватися я.
- Повір мені, я не жартую! - якось занадто серйозно вимовив Артем.
- Вибач, але мені треба працювати. - спробувала я втекти від незручної
теми. 
- Нічого тобі не треба. Ти вже все зробила... - сказав він, а потім хитро посміхнувшись, додав. - Окрім... Окрім того, що тепер потрібно зібрати підписи у керівництва та акціонерів компанії...
Не договоривши до кінця він притулився плечем до стійки, схрестивши руки на грудях, і почав хижо гіпнозувати мене поглядом, чекаючи, поки я здогадаюсь, що він мав на увазі. Мені знадобилось буквально декілька секунд, щоб мене осяяло:
- Ти ж будеш зараз розвозити кореспонденцію, в тому числі всім акціонерам, і міг би віддати на підпис їм цей проєкт!
Після моїх слів Артем посміхнувся ще дужче і поважно відповів:
- Так. Я можу це зробити.
Багатозначна пауза... І він додає:
- Але за однієї умови...
- Якої? - підозріло уточнюю я.
Знов багатозначна пауза...
- Ти поїдеш зі мною! - нарешті говорить він.
Що саме цікаве, останні слова прозвучали не як питання, а як ствердження. Я вагалась буквально декілька секунд і зрештою відповіла:
- Згода.
Оскільки розумію, що це чи не єдиний спосіб підписати проєкт саме сьогодні.
- Тільки мені треба ще півгодинки, аби підписати документ у керівників, які ще лишились в офісі.
- Добре. Чекатиму тебе тут на поверсі біля ліфта через тридцять хвилин. - сказав він.
Через півгодини ми зустрілись біля ліфта, а коли разом зайшли в кабіну відбулось дещо несподіване...