Новий Рік без ялинки

Заключна частина

ЖУЛЬКА

 

Приблизно через місяць після Нового Року

 

Я так люблю свою людину!

Ще першого разу, коли Дарина взяла мене до себе на руки, я зрозуміла, що це моя людина. Вона смачно пахла та дарувала тепло, не ображала мене і годувала смачним молоком.

Тепер ми майже завжди разом з Дариною.

Раніше вона постійно залишала мене одну в квартирі, яка була до біса нудною без моєї людини. Доводилось рятувати себе від нудьги: взуття звісно смачне та приємно жується, але лежати на дивані з моєю людиною набагато краще. Я обнюхала кожен закуток та спробувала на смак кожну річ, до якої змогла дотягнутись. Дарина чомусь не дуже зраділа моїм новим порядкам, але сильно не лаялась, більше сміялась. Після того разу на роботу ми ходимо разом, у квіткарні моєї людини для мене є почесне місце за прилавком.

Вона зі мною часто сміється, люблю її сміх.

І взагалі, якби не я, хто б ще ходив з нею гуляти? Треба радіти кожному дню, життя таке прекрасне навколо. Хіба можна всидіти на одному місці, коли на вулиці так багато цікавих звуків, запахів та смаків?

Люблю ганяти сусідських котів по клумбах, але моя людина чомусь свариться через це. Доводиться діяти хитро і бігати за ними, коли вона відвертається.

Я ж їх не їм! Ми так граємо, ну?

До Дарини тепер часто приходить Герман. Він мені подобається. Добрий і цікаво пахне, а ще постійно приносить мені щось смачненьке. Ми разом ходимо на прогулянки, з ним моя людина також щаслива і усміхнена. Іноді я ревную Дарину до Германа, бо він постійно тулиться до неї і відволікає поцілунками від мене.

Тоді я даю йому зрозуміти, що кожен має знати своє місце в цьому домі і якщо він хоче дружити з моєю людиною, нехай хоча б частіше приносить мені смаколики і не забуває гладити мене по спинці. Та Герман завжди виграє, бо Дарина також любить тулитися до нього обличчям в обличчя.

Люди дивні, але які вже є.

Мабуть, доведеться змиритися з зазіханнями Германа та прийняти його в нашу з Дариною родину. Якщо це і далі робитиме її щасливою, заперечень не маю. Тільки ображати свою людину не дам нікому, навіть Герману, як би він мені не подобався.

***

Одного дня Герман довів мою людину до сліз, але вона не сварилась на нього, а навпаки тулилася та обіймалася з ним дуже міцно. Здається він зробив її справді щасливою, але я лише чула розмову, з якої мало що зрозуміла:

– Даринко, на наступному тижні ми летимо в Канаду до твоєї рідні. Щойно отримав квитки і всі документи на руках. Летітимемо разом, я триматиму тебе за руку весь політ, чуєш? Там звісно доведеться зробити кілька пересадок, але ти впораєшся. Все буде добре!

– Германе, ти не жартуєш? Це ж, це ж… просто прекрасно і страшно. А як же наша Жулька? Ми ж не можемо її кинути, вона наче дитина тепер для мене.

– Візьмемо з собою, вона маленька, переноску для транспортування орендуємо, я знаю де краще це зробити. Не хвилюйся, Жулька також буде не прости трохи помандрувати, так собачко?

Гадки не маю, про що говорить цей чоловік, але куди моя людина, туди і я. Як інакше? Без мене вона пропаде, а свою людину берегти треба завжди. Гавкаю голосно, а вони тільки сміються радісно та їм знову не до мене.

Скільки можна тулитися одне до одного обличчями? Що нового вони там збираються побачити чи винюхати?

І чому коли Герман торкається своїм носом обличчя Дарини, вона радіє, а варто лиш мені лизнути її мордочку, так від мене одразу відмахуються?

Чогось я точно не розумію, але знаю одне – любити свою людину дуже класно. Я хочу, щоб в кожної собаки була своя людина, бо без них нам ніяк.

Як і їм без нас, хіба ні?

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше