Частина 4. Нове щастя приходить і без ялинки

ДАРИНА

31 грудня

От тобі й свято, от тобі й Новий Рік!

Трясця!

Квартира перетворилась на суцільний безлад, бо моя нова подруга – вона ж Жулька, яку напевно краще було назвати Блискавкою, встигає абсолютно всюди.

Поки я прибираю за нею блювотиння та екскременти (тільки диву даюсь, чим вона це робить, якщо їжа вийшла назад через пащу?!), мала нишпорка вже смакує моїм чоботом та дзюрить на порозі. За годину таких перегонів по колу я зрозуміла, що нам краще просто сісти на дивані удвох, бо собака виявилася охочою до чухання животика і тільки в такі моменти лежить спокійно, не поневіряючись кімнатами.

Якби не якась новорічна програма по ТВ, я б зовсім забулася, що Новий Рік вже сьогодні. Це ж чудово! Цей дурнуватий день завершиться, а я й не помічу, бо постійно буду зайнята собачими справами. Дивно, але турбота за цією кудлатою тваринкою робить мене такою живою та щасливою, що я вже годину не перестаю усміхатись. Для мене цей стан взагалі нетиповий, бо новорічні свята здебільшого проходять в тузі та спогадах про те, чого ніколи не повернути.

Обіймаю Жульку, погладжую її животик і розумію, що собака скиглить та явно почувається не дуже добре. За мить їй знову стає зле, а я розумію, що мені потрібна допомога, бо якщо з нею щось трапиться, тим паче сьогодні, я просто не пробачу собі.

Тремтячими руками набираю номер Германа, бо він точно знає, що робити.

– Алло, пане Торський? Це Дарина, ви мені вчора свій номер давали. Сказали, що можна телефонувати, якщо буде потрібна допомога. Я.. не знаю, Жульці потроху стає краще, але її знову і знову вивертає… – мій голос звучить так сумно та втомлено, що я сама себе не впізнаю.

– Ага, згадав Вас. А що ви їй давали? – чоловік говорить впевнено та уважно мене слухає, від чого я трохи заспокоююсь, бо це саме те, що зараз мені треба.

– Ентеросгель ледве вдалось під ранок в неї залити. Потім наче добре. Ще кашу варила на бульйоні… вона її спочатку злопала, а потім повернула. А тепер лежить і скиглить, коли я її торкаюсь. Будь ласка, допоможіть мені.

– Треба дивитись, можу приїхати до Вас. Давайте адресу.

За кілька хвилин я так і сиділа на дивані з Жулькою в обіймах, аналізуючи ситуацію, що склалася.

У святковий вечір я телефоную чужій людині, бо не можу сама впоратись із цуценям. Тепер йому доведеться їхати до мене не зрозуміло звідки.

Соромно, Дарино! Тобі має бути дуже соромно… Треба було їхати самій.

Як незручно створювати людям проблеми.

Це в мене цей день нещасливий, у інших людей є родини, рідні люди та друзі поруч, а я після смерті Захара зовсім нелюдима стала. Тільки з сусідкою можу іноді трохи побалакати, з донькою телефоном, а від іншого світу відгородилася, ніби й сама з чоловіком в домовину лягла.

І як би не було смішно, прив’язалась до цього цуценяти, але і малечу не вберегла. Коли останній раз собаку вивертало, з рота навіть піна пішла, а це навряд чи гарний знак. Тож сиджу і плачу, тулюся до Жульки і з такою надією чекаю до Германа, ніби ніщо в цьому світі більше не має значення.

***

За пів години чую дзвінок у двері і просто біжу відкривати.

Я точно не сподівалась побачити лікаря таким нарядним та коробкою цукерок у руках. Довге чорне пальто робило чоловіка ще вищим на зріст, весь простір заповнив приємний аромат його пряного парфуму, а сиве волосся припорошене снігом було настільки гарним, що мені навіть перехопило подих. Зелені очі ніби дивилися просто мені в душу, від чого серце пришвидшило ритм.

Чому я так дивно реагую на нього?

– Дарино, це Вам. Новий Рік все-таки, - протягує коробку з цукерками, яку я машинально забираю та дякую. – Де маленька пацієнтка? Я пройду? – дивлюся на нього і гублюся. Треба було хоча б перевдягнутися з домашнього костюма у щось більш пристойне, але я страждала і зовсім не подумала про це.

– Проходьте, будь ласка. Перепрошую, що потурбувала Вас в такий день. Я вже кілька років не святкую новорічні дні, але ж Ваша родина, мабуть, чекає на Вас. Ще раз маю перепросити!

– Пусте, Дарино. Я вже давно живу сам, а моя родина вітає мене електронними листівками. Новий Рік – то звичайний день. Того року я навіть робив термінову операцію одному хвостику, бо недотепа потрапив під колеса маршрутки.

– Господи, і таке буває!

– Повірте, і не таке, але це точно не найкраща тема для розмови.

Чомусь спостерігати за тим, як Герман турботливо розмовляє з моєю собакою просто дивовижно. Може він і справляє враження суворого чоловіка, в ньому стільки ніжності до братів наших менших, що я захоплююсь своїм новим знайомим. А ще мені подобається, як Жулька тулиться мордочкою в його долоні і повністю довіряє незнайомцю.

Тварини ж краще відчувають людей, так?

– Так, доведеться знову ставити малечі клізму. Мабуть, не всі токсини вийшли. А взагалі-то все нормально, просто живіт болить, от дитинча і тихе.

– О, то я даремно вас потурбувала, ще раз перепрошую.

– Припиніть вибачатись, бо я ж сам приїхав. Це зайве. Я маю перепросити за грубощі, бо розмовляв з Вами у клініці зовсім не шанобливо. Чесно кажучи, я думав, що ви ще одна «добра» жіночка. З тих, які ніби піклуючись про тварин, пачками підкидають їх під двері ветеринарів і просто йдуть собі далі.

– Просто в аптеці була черга, а потім не було потрібного препарату, бігти до іншої було далеко, але ж купити… - починаю швидко виправдовуватись перед ним і розумію, що це, мабуть, зайве, кому потрібна ця інформація?

– Так, я вже бачу, що Ви просто добра. І дивуюсь тому, як може така жінка бути самотньою у новорічний вечір.

Така жінка…

На хвилину замовкаю і відчуваю рум’янець на щоках, він щойно зробив мені комплімент? Господи… Приємне тепло розливається по всьому тілу, почуваюся наче підліток – ніяково, дивно і винувато, бо я завжди уникала інших чоловіків. А тут… Сама покликала незнайомця в наш з Захаром дім.

І фліртую з ним.