Частина 2. Не треба роздивлятись незнайомців

ДАРИНА

За 2 дні до Нового Року

30 грудня цього року зовсім не схоже на зиму. На вулиці йде дощ, вітер неприємно свище просто в обличчя, тому я неймовірно рада тому факту, що додумалась вдягти сьогодні на роботу теплу довгу кутку. Ненавиджу такі погодні умови, та й люди в ці дні неохоче купують квіти.

Їду в тролейбусі навпроти якогось чоловіка і мимоволі роздивляюсь його незвичні риси обличчя. З правої сторони щока ніби пошматована білими шрамами, що спускаються нижче до шиї. Це виглядає дивно, але разом з тим якось по-особливому естетично. Точно не можна визначити, скільки йому років, бо на вигляд не більше 50, але коротке волосся повністю вкриває сивина, а пронизливі зелені очі настільки вдало доповнюють образ, що я просто не можу відірвати від нього погляд.

Часто роздивляюсь людей в транспорті, але цього чоловіка раніше не бачила. Він помічає мій погляд і стає надто похмурим, ніби йому неприємна така увага з мого боку. Опускаю погляд донизу та намагаюсь зрозуміти, чому так довго роздивлялась незнайому людину. Невже не знала, що це неприйнятно та може бути образливо для нього? Чомусь хочеться перепросити, але це ж безглуздо! Краще просто удати, що нічого не сталось.

Ледве не пропускаю свою зупинку, тому швидко підіймаюсь з місця і якомога швидше рухаюсь на вихід. Однак на виході з тролейбуса зашпортуюсь та з розмаху падаю в калюжу на тротуарі.

Господи!

Від розгубленості та несправедливості хочеться заплакати, тому я закусюю губу, а підвестися мені допомагає той самий зеленоокий чоловік, якого я роздивлялась надто уважно. Його погляд так само похмурий та здається зневажливим, навіть дуже неприємним.

–  Ціла? Дай гляну, - бере мене за руку та оцінює ледь помітні порізи на шкірі, - Жити будеш. Дивитись під ноги треба, ще вб’єшся.

Говорить це та йде собі, а я почуваюся ще більш розгубленою. Так і проводжаю його поглядом до входу до підвального приміщення за рогом. Здається це ветеринарна клініка.

То він тут працює? Ніколи раніше не бачила.

Якщо чесно, то я більше злякалась грандіозного падіння, ніж насправді постраждала. Це ж добре, правда? Трохи заспокоююсь і прямую до свого магазину.

До обіду немає жодного покупця, вже починаю жалкувати, що вибралась сьогодні на роботу. Тільки куртку вимастила та перед людьми осоромилась, коли падала.

Мою увагу привертає якась метушня перед дверима, жінка з пакунком, що схожий на пакет для сміття, дивно озирається по сторонах, а потім кидає його в смітник перед моєю квіткарнею та повільно йде собі.

Неподобство!

Вічно якась нехороша людина додумається своє сміття з квартири викинути мені перед магазином, та це ж не для того тут встановлено! Один такий пакунок займає весь вільний простір. Невже так важко донести до спеціалізованого контейнера???

Я і так роздратована через падіння, відсутність клієнтів та дурнувату погоду, тому буквально вилітаю з магазину та наздоганяю жінку, що викинула дивний пакунок, хапаю її за руку та починаю гнівну тираду:

–  Як Вам не соромно! Це вам не смітник біля дому, щоб своє побутове сміття тут викидати!

–  Відчепіться, нічого я не викидала, - дратується зловмисниця та просто тікає від мене якнайдалі.

Носить же земля таких притрушених, Господи!

А виглядає нормальною… Дивина. Міцніше кутаюсь в своє пухове пальто, а коли проходжу повз злощасний смітник, помічаю, що викинутий пакунок ворушиться!

Хутко розгортаю чорний целофан, щоб побачити там собаку, маленького цуцика, якому на вигляд не більше ніж місяць. Малеча закутана в старий рушник і труситься наче від холоду, від цього виду в мене просто серце стискається! Дістаю тваринку з пакета та притуляю до грудей, дитинча тулиться до мене так довірливо, що я не замислюючись ховаю песика за пазуху і йду з ним до магазину. За кілька хвилин собача перестає тремтіти і гріє вже мене, а я розгублена сиджу за прилавком і не знаю, що робити далі.

Просто сиджу і мені так добре обіймати це маленьке змучене створіння, яке звалилося мені на голову, чи я сама звалила його на себе… То вже не має значення, бо я досі не розумію, як можна було викинути, нехай і непотрібне, живе дитинча в сміттєвий бак у пакеті.

Люди, невже ми втратили людяність? Чи ми її ніколи не мали, а тільки вдавали з себе хороших.

Сиджу і плачу, згадую, як в дитинстві Марійка випросила в нас з Захаром собаку, чоловік приніс їй маленького пекінеса, купив у знайомих, а дитина погралась із Джеком кілька днів та перегоріла, захотіла кошеня. Довго довелося пояснювати донечці, що домашній улюбленець, то не іграшка, а велика відповідальність. Джек поїхав до бабусі в село, де жив душа в душу з гусаками та каченятами, а помер від глибокої старості, а Марійка більше не просила ніяких хатніх тваринок, бо ми їй вічно згадували того пекінеса…

І що мені робити з цим чудом?

Дивлюся на цуцика уважніше: він білий, але сильно замурзаний, одне вухо чорне і велика чорна плямка нападає на око та тягнеться до чорного носика. Зовсім ще дитинча, дворняга, тому заберуть його навряд, навіть якщо кинути об’яву у соцмережах. За мить цуценятко починає видавати дивні звуки, а надуте пузо скручує спазмами і малеча видає щедру порцію слизької блювоти просто на мою куртку.

Господи, тільки цього ще не вистачало! Ну що за день!

Може песик голодний?

Десь в мене було молоко для кавомашини.

Ось воно, знайшла!

Наливаю трохи білої рідини в кружку та тикаю собаку носом просто в молоко. Пухнасте диво мило пчихає та потроху сьорбає молочко, а я обережно протираю куртку від блювотиння. Ні, вологі серветки її вже не врятують, доведеться таки прати…

За кілька хвилин маленька собачка починає намотувати кола торговою залою, а я радію, що їй вже краще. Та радіти мені доводиться недовго, бо трохи згодом знайда знову скручується від спазмів та ще інтенсивніше вивертає вміст свого шлунку на підлогу моєї квіткарні. Якийсь хлопчина саме відкрив двері до магазину, але помітив гармидер та наслідки проблем зі шлунком цієї маленької тваринки і поспішив покинути приміщення, так і не зробивши крок уперед.