Частина 1. Пташенята вилітають з гнізда

ДАРИНА

За 3 дні до Нового Року

Так, квіткарню закрила, на сигналізацію поставила, пункт охорони сповістила.

Вже 3 роки поспіль повторюю цю процедуру з дня у день, але кожного разу нервую. Навіть дуже сильно.

Турбуюсь, щоб усе зробити вірно, бо ця робота – єдина радість в моєму житті.

Флористиці я професійно не навчена, але квіти дуже люблю і гарні композиції якось складаються самі собою. Хазяйка мережі магазинів квітів WOWFlora часто влаштовує майстер-класи з флористики для заробітку, однак я на таких заходах нового для себе нічого не відкрила.

Букет він має йти від душі, від серця, інакше то все просто марна трата грошей.

Мій Захар завжди дарував мені польові квіти, бо на роботу на завод добирався на велосипеді через парк, а там таке різнотрав’я, що не в кожному магазині знайдеться: ромашки, фіалки, волошки, мій улюблений жасмин та бузок, але то тільки навесні. Зараз троянди возять з Голландії та десятків інших країн, літаками та кораблями, а 20 років тому все простіше було, зате нам то щасливими бути не заважало.

А зараз?

Пройшла моя молодість, пройшло моє щастя, пройшов час, коли я з нетерпінням чекала на Новий Рік, коли наша доня верещала від радості, як бачила Захара з мішком подарунків та бородою з вати…

– З прийдешнім Новим Роком!

Фраза лине з усіх боків, а я вже навіть не відповідаю, просто посміхаюсь у відповідь, бо не чекаю я прийдешніх свят. Нема тої магії, нема того «нового щастя». П’ять років тому це свято в мене все забрало. То був перший раз, коли ми з Захаром зустрічали новорічні свята без доньки. Я сумувала за нею дуже, а він все казав, що пташенята мають з гнізда вилітати та свою долю шукати. Ми дітям життя даємо, а вони вже ним самі керувати будуть. Захар завжди був мудрішим за мене, я ж лізу поперед батька в пекло зі своїми порадами та страхами.

Може тому моя пташка і втекла від мене аж до Канади?

Останній Новий Рік, що ми святкували з чоловіком, став нашим останнім днем разом. Ніщо біди не віщувало, ми як завжди нарядили ялинку, наготували голубців, холодцю та олів’є. Захар мій дуркував, жартував, що нарешті вільні і можемо від дитини відпочити. Опівночі пішли дивитися салюти на вулицю, події далі пам’ятаю погано. Сусіди накупили якихось дешевих салютів. Поруч як шандарахне! Ми аж підскочили. Захар одразу якось трохи поплив, а я не зрозуміла, що щось не те трапилось. Тільки у квартирі він за голову взявся, востаннє на мене подивився і на підлогу сів.

Швидка приїхала за 10 хвилин, але не стало вже мого Захара. Інсульт. Не мучився, я це бачила, та ж йому навіть 60 ще не було.

Марійка додзвонилася до мене, щоб привітати зі святом та дізнатись про смерть батька. Приїхати вона не змогла, довго, далеко і дорого. Так я сама і залишилась.

З того часу і не святкую я Новий Рік, спогади надто яскраві. Не ставлю ялинку, навіть гірлянди не вішаю. Намагаюсь скоріше прожити цей день, аби не згадувати минуле. Тільки цього року готова була знову до свята підготуватись, бо мали мої рідні дітки приїхати, але донька обіцяла ще кілька днів тому зателефонувати, щоб точну дату прибуття повідомити.

От чекаю.

Марійка переїхала з чоловіком до Канади, бо йому роботу запропонували хорошу, а вони завжди в Україні жити не хотіли. Все їм більше стабільності хотілося. Тільки всюди добре, де нас немає. Однак люди це лише потім розуміють, як уже пізно стає.

Виявилось, що і в Канаді гроші з неба не падають, а чужоземцям багато працювати треба, аби родину забезпечити. Чоловік у Марійки нашої хлопець хороший, працьовитий. Тільки донечка до Канади вже вагітною їхала, то працювати разом з чоловіком не могла, перші роки важко їм було, наче зараз краще стало. Обіцяла, що приїдуть до мене на цей Новий Рік, з онукою нарешті познайомитись мріяла, бо я малу Вікторію тільки по відеозв'язку бачила, і то добре, що зараз такі диво технології маємо.

Нарешті! От і моя квіточка телефонує!

– Мамо, мамо, з прийдешніми зимовими святами, дорогенька. Нехай усе в тебе буде добре, здоров’я тобі та щастя. Ми тебе дуже любимо, мамо. Я так скучила!

Обличчя доні усміхнене бачу, і на серці легше стає. Нехай далеко вона, але ж дитина не забуває про матір. Вітає. На задньому фоні бачу темнокосу Вікторію зі смішними кісками в оточенні ведмедиків. Дитина щось їм зосереджено розказує, а я намилуватись не можу.

Так на нашу Марійку схожа, рідна кров!

– Дякую, доню! Як ви? У вас все добре?

– Ми нормально, мам. Багато роботи, ти ж знаєш. Ти пробач, що так пізно говорю. Знаю, ти нас чекала цього року і ми дуже хотіли приїхати. Однак в Давида на роботі знову завали, дали тільки 3 дні на відпочинок, тому ми просто фізично не встигнемо в Україну на Новий Рік прилетіти.

– Розумію, розумію. Нічого, може іншим разом, може після Нового Року час буде?

– А на лютий в нас поїздка на море вже рік як запланована, скасувати ніяк, бо квитки згорять. Хочемо квіточку на пляж звозити, вона ще не була. Мам, так негарно виходить. Може я все-таки займуся для тебе запрошенням, аби ти до нас прилетіла? Ми вже 5 років не бачились, я сумую дуже.

– Та я ж тих літаків боюся, Марійко. Як я сама літатиму? Ні-ні, ти що! От якби мій Захар був живий, то може б і полетіли, а так… Чекатиму вже на вас краще, ти ж вдома давно не була.

– Мамо, тата вже давно немає, а ти сама. Я хвилююся за тебе, дуже.

– А що за мене хвилюватись? 54 рочки, не маленька, все зі мною добре. Їсти варити вмію, на роботу ходжу, не хвилюйся.

Скільки б мене дитина не вмовляла, не можу я в літак сісти. Вони ж постійно падають! Я ще пожити хочу. Але ж дитину б ще хоч раз наживо побачити, онуку на руках потримати.

– Мам, я так скучила…

– Знаю, доню, знаю. Я також за тобою. Та ж побачимось, приїдете. Приїздіть, хоч до батька на могилу сходиш, так і не попрощались.

– Приїду, мам. Ще не знаю коли, але приїду, обов’язково.