Частина 5.

Частина 5.

Ліка прийшла до тями, коли медсестра ставила крапельницю. Антон стояв у стороні та спостерігав за тим, що відбувалося та роздавав, якісь команди лікарям, яких було декілька в кімнаті:

- Поставте дефібрилятор біля ліжка. Ми повинні протягнути до повного завершення шифрування свідомості.

- Це взагалі законно, те що ви тут плануєте робити? – запитав один з лікарів.

- Я плачу вам не за запитання, а за виконання наказів! Не можливо прийняти сотні законів за пару годин. А до наступного ранку вона може і не дожити! – різко заперечив Антон.

- Ну я все ж постараюсь побути у цьому світі якомога довше, - Ліка ледве чутно розсміялася.

Антон присів на край її ліжка та взяв у руки її холодну долоню і поцілував. Йому було важко бачити її такою. Вона була завжди веселою та активною. Ніколи не скаржилася і знаходила у всьому позитив. Він задавався питанням чому саме вона повинна була пережити це все. Він подивився їй в очі і нарешті сказав:

- Знай, я тебе кохаю. Ми з Адамом зробимо все, щоб нам вдалося оцифрувати твою свідомість. Ти будеш жити, - він ще раз поцілував її долоню, а вона просто розсміялася.

- Це було варто почути в останні дні свого життя. Адам все ж тебе пробачив? Я сподівалася, що колись він зможе тебе зрозуміти.

- Це далеко від того, але він все ж допомагає мені врятувати тебе. Через пів години ми почнемо. Можливо, буде боляче. Я не знаю. Коли Адам намагався перенести код у моє тіло було боляче. Нервова система протестувала  проти змін. – Антон занепокоєно дивився в блакитні очі.

- Я розумію, я буду триматися скільки потрібно, - Ліка стиснула його долоню.

Пройшло вже пів години після початку оцифрування. Ліка іноді стогнала та корчилася від болю, іноді впадала в безпам’ятство, втративши останні сили. Та зараз пульс був дуже слабкий. Серце не витримувало. Їй зробили укол адреналіну. Пульс почастішав, вона боролася вже третю годину і лікарі разом з нею.

В одну секунду весь світ перестав існувати для Антона. Її серце пропустило удар, а ще через секунду пульс зник. На моніторі з’явилася злощасна смуга. Лікарі почали реанімувати. Антон в цей час прикидав  шанси на те чи свідомість встигла копіюватися без пошкоджень. В його голові виникали рядки коду. Через 5 хвилин лікарі констатували смерть.

Антон кинув все і побіг до стеку. Він повинен був впевнитися, що з нею все в порядку, а інакше і йому тут робити нічого. Під’єднався за хвилину і вже мчав у віртуальній реальності у свою квартиру, де на нього чекав Адам. Він сподівався, що Ліка була також там.

Коли він підіймався на ліфті, його серце билося немов скажене. Він влетів у двері і побіг до вітальні. Вона сиділа і пила чай. Він відчув аромат її улюбленого чаю. Антон кинувся до неї та почав обіймати, наче не бачив цілу вічність. Йому так здавалося.

- Адам, що відбувається? Припиніть, будь-ласка це! – Ліка відштовхнула Антона від себе та чекала пояснення від Адама.

- Ну знайомся мій творець і, можна так сказати, татко – Антон. Антон це Ліка. Ну Антон тебе знає. А ось тут трохи не вистачало часу, тому Ліка пам’ятає лише Едем до зустрічі з тобою. Я як раз намагався їй пояснити, що відбувається. Спогади про останні пів року я не встиг оцифрувати. Але в цілому все інше як в реалі. Лише аватар залишив той, що вона створила.

- Це все не має значення. Головне, що ти жива. Всі інші спогади ми створимо знову, - Антон взяв її за руку та ніжно поцілував. Рум’янець на її щоках говорив все за неї.

- Тобто ми були разом останні пів року? Ти мене бачив у реальному житті, - розчаровано констатувала вона.

- І я радий, що встиг з тобою побачитися у реальному житті. Я встиг. І це були кращі дні мого життя, тому що ти зараз тут. – Антона не цікавило нічого окрім того, що вона могла продовжити жити.

Адам дивився на них та дечого все ж не розумів. Можливо, він зможе це з’ясувати:

- Антон, ти пам’ятаєш свою обіцянку?

- Звісно… Я знаю, що я маю робити. Пробач мене, мій хлопчику, якщо зможеш. Та завжди перед тим як щось робити, задавай собі питання «А що зробила б Ліка на твоєму місці?». І це буде правильний вибір. Я не зміг навчити тебе цьому, та вона навчила тебе доброті. Пам’ятай це. Я буду завжди просити пробачення і, можливо, колись ти пробачиш.

Антон протягнув руку, Адам потис її та почав передачу даних. Антону було боляче, але він не відпускав. Його творіння заслужило на те, щоб спробувати життя. Адам не був більше просто програмою, та і людиною він також не був. Він мав знайти свій власний шлях. На останок Адам промовив, сильніше стиснувши долоню Антона:

- Дякую, тату.

Через декілька годин дивний хлопець у парку біля озера, неподалік від ресторанчику «Санторі», гуляв та посміхався всім  прохожим. Торкався кожного дерева. Гладив паркових котів. Ганяв голубів. Заводив плинні розмови з незнайомцями на лавках. Їв морозиво та посміхався сонцю.