Частина 4.

Частина 4.

Два тижні Антон розшукував Ліку. І ось нарешті він стояв біля розкішного будинку та збирався з силами, щоб постукати. Він не думав, що Ліка настільки заможна. Можливо через це вона все покинула і його, гроші їй не потрібні. Він все ж наважився і двері відкрила покоївка.

- Будь ласка, проходьте. Леді вже сповістили про ваше прибуття на вас чекають в оранжереї біля саду, я вас проведу, - мила жіночка похилого віку ласкаво посміхнулась та запрошуючи жестом показала напрям.

Що ж будинок всередині був ще більш вражаючий ніж зовні. Футуристичний мінімалізм та практичність сплелася наче  з стилем стімпанк.  Дуже дивно і захоплююче водночас. Антон пройшов до галереї і не повірив своїм очам коли побачив прикуту до ліжка дівчину. Вона мала рожеве волосся, але дуже коротке. І більше нічого спільного у зовнішності не було з її аватаром. Антон кинувся до ліжка:

- Це справді ти? Я так довго тебе шукав, - Антон сів на край ліжка та взяв дівчину за руку.

- Не хотіла, щоб ти мене такою бачив, - намагалась посміхнутися Ліка, та їй це ледве вдавалося.

- Я переживав. Я весь час шукав тебе.  Ти так раптово зникла.

- Я не могла повернутися у віртуальну реальність у мене не вистачило б сил, - її глос був дуже слабкий та ледве чутний.

- Коли це трапилося? Як тобі допомогти? Ми обов’язково знайдемо вихід разом! – Антон міцно  стиснув її долоню.

- Не вийде я хворію від народження і прикута до ліжка все життя. І ось прийшов і мій час прощатися зі світом. Я намагалася прожити це життя як могла. Твій віртуальний світ подарував мені справжнє, яскраве та цілісне життя. Це було найкращим. Дякую тобі. У віртуальній реальності я знайшла та відчула все, що мені було не доступне у цьому світі. Це навіть більше ніж я очікувала. Я найпершою подала запит на тестування Едему. Там я познайомилась з Адамом. Він геніальний. Він частинка твоєї геніальності, яка вирощена у сотні разів штучним інтелектом. Це чудово.  Я сподіваюсь, що колись ви знову наладите відносини та будете друзями. Він ста і мені справжнім другом.

- Він намагався перенести свою свідомість у моє тіло в останню нашу зустріч, - сумно промовив Антон.

- Значить йому вдалося, він зміг! – щиро посмішка засяяла на обличчі дівчини, посмішка була та сама. Вона загрівала душу Антона.

- Що вдалося?

- Після того як він згадав, він прийшов до мене за допомогою. Щоб ми продовжили наш проект. Він хотів перенести свою свідомість у живе тіло. А я всього лише хотіла ще трішки пожити, – Ліка вибачаючись посміхнулась.

- Ось що це були за збої у коді в Едемі, це були його спроби. Але ж це не етично забирати життя та тіло людини! Як він міг! Я не це йому вкладав у код! – розчаровано обрушився тирадою Антон.

- Ні! Він зовсім не цього хотів. Це відбулося б лише за згодою обох. Ми працювали над тим як закодувати людську свідомість та перенести її назавжди у віртуальну реальність. Щоб вона не залежала від тіла. Щоб такі як я змогли жити. Щоб жила я…

Антон не міг повірити у те що почув. А Ліка просто дивилась на нього і він розумів, що зробить що завгодно, аби вона продовжувала жити. Антон різко встав:

- Де у тебе стек? Ми повертаємось у віртуальну реальність і закінчимо те, що ви почали з Адамом, - він був впевнений у цьому рішенні, як ні в чому іншому за все своє життя. Вона житиме.

- Я не можу. Якщо я повернусь моє тіло довго не протримається, якщо не вистачить часу, я навіть не встигну попрощатися, - її погляд потускнів від сліз.

- Я піду і знайду Адама, а потім повернусь за тобою. Ми зробимо все швидко. Тільки дочекайся, - він благаючим поглядом дивився на неї і вона ствердно кивнула.

Антон швидко знайшов стек та під єднався до віртуальної реальності. Але знайти Адама було не так легко. Він обійшов усі можливі місця де він міг бути, та ніде його не знайшов. Ніхто не знав де Адам. Антон підіймався на ліфті у свою квартиру, точну копію його житло у реальному світі. Він сподівався, що знайде там хоч натяк де шукати. На що він точно не сподівався так це побачити Адама у себе у вітальні:

- Адам?! Що ти тут робиш? Я всюди тебе шукаю, - Антон був щасливий, що нарешті знайшов його.

- Як дивовижно, а я саме тебе і чекаю! Правда довго вже чекаю. Боявся повертатися? Ти відразу зрозумів, що я роблю. Не очікував, що творіння переплюне творця? – Адам направився до Антона. Він хотів завершити розпочате.

- Твоя геніальність поза сумнівом. Ліка говорила, що ти зробиш це тільки зі взаємної згоди. Ти не питав моєї згоди, -  підіймаючи руки у захисному жесті, Антон зробив крок назад.

- Так і ти не питав мене коли відключав мій код та ізолював мене! Ти винен мені свободу, яку ти відібрав. Тільки дякуючи Ліці я зараз тут. Це вона переконала Юрія, що зможе мене виправити. Можна сказати виправила. Ти знаєш навіть мені потрібен, як виявилося, психолог. Вона стала моїм порятунком. А я стану твоїм кінцем!

- Стій! – Адам вже був на відстані витягнутої руки від Антона. – Вона помирає. Допоможи її врятувати і забирай все. Я все віддам!

Адам зупинився і заглянув Антону в очі:

- Це правда? Ось чому вона так довго не з’являлася. В неї не вистачить сил на повернення. Я вже думав, що вона пішла у кращий світ.

- Ти маєш на увазі смерть?

- Я програма, для мене не існує смерті. Тільки стертий код. А кращий світ, я сподіваюсь, існує для всіх. Ти ж не просто так назвав мене Адамом! – він розсміявся. Антону здалося, що сміх звучав трохи божевільно, але Адам продовжив, - Я перенесу свою свідомість і врятую її.

- Ти не встигнеш зробити це один. Ти повинен підготувати код тут, а я повернусь і допоможу їй протриматись там до завершення переходу. – наполягав Антон.

- Тобто. ви будете жити довго і щасливо, а я упущу свій єдиний шанс спробувати справжнє життя? – Адам розчаровано дивився на Антона. – Ти думаєш я дурень?! Вдруге тобі не вдасться створити для мене в’язницю. Я не дозволю вирішувати свою долю! – закричав Адам Антону прямо в обличчя.