Частина 3.

Частина 3.

Щойно Антон опинився у віртуальній реальності, зв’язався з секретарем та отримав контакти Ліки. Вони домовилися зустрітися у його улюбленому кафе «Санторі»  на березі озера. Він любив там працювати. Природу, яку він відтворив як у реальності, надихала його. Це був його тихий прилисток для роздумів. Тут завжди була весна і все утопало в зелені та квітах.

Від роздумів Антона відволік голос:

- Привіт, я рада, що ти передумав і ми зможемо попрацювати разом, - ніяковіючи сказала Ліка.

- Так, привіт. Вибач за те, що було зранку. Ти не винна, тебе найняли на роботу. Ти стала свідком наших з Юрієм суперечок. Ми маємо кардинально різні погляди на розвиток Нового Едему. Для нього це бізнес, для мене це можливість створити новий унікальний досвід.

- Я розумію, я захоплююсь усіма твоїми роботами. – сором’язливо відповіла дівчина. – Я прочитала всі статті та наукові роботи, що ти написав. Я вивчала всі коди, що ти писав.

- Так ти фанатка?, - Антон посміхнувся.

- Можливо, лише трохи, - вона подарувала йому посмішку у відповідь.

- Ну що ж тепер попрацюємо разом. Можливо, невдовзі я стану твоїм фанатом.Вони проводили  спочатку дні у віртаулці, працюючи. Потім тижні. Згодом вони були там місяцями. Реальний світ перестав цікавити Антона. Все що його цікавило було у віртуальній реальності. Там була дівчина, яка не поступалася знаннями йому і кожен день був як квест по розгадці та створенню  нового коду. Вдвох вони могли перевернуту цей світ.  Антон познайомив Ліку зі своїми друзями. В їх компанії на одного генія стало більше. Навіть Серхіо її облюбував, та не клеївся, тому що бачив як на неї дивиться Антон. Всі це помічали, лише сам Антон не помічав. І цей факт дуже смішив Кота, тому він іноді кепкував з Антона.

Та одного дня Антон прийшовши у віртуальну реальність, Ліку там більше не зустрів. Він намагався дізнатися де вона, зв’язатися з нею, але все було марно. Вона перестала працювати над проектом і звільнилася з кампанії. Спочатку Антон подумав, що трапилося найгірше. Ліка вкрала його код. Але в компанії запевнили, що всі данні у безпеці. Та й пройшов вже місяць, а частинки його коду ніде не сплили в даркнеті. Це було б частково полегшенням, він би тоді розумів, чому так раптово були обірвані усі контакти. Та було тихо і це бентежило його ще більше.

Він знов і знов повертався, тепер уже в їх улюблене місце, кафе на березі озера «Санторі». Антона поглинули думки, а очі шарили по залу в пошуках рожевого волосся. Та раптом його погляд зустрівся зі знайомими блакитними очима. Це був Адам і він направився до столику. Антон не знав, що робити та як реагувати, адже Ліка стерла спогади про творця. Тому він просто сидів та дивився як до нього наближається Адам.

- Вітаю «татку», - роздратовано вимовив Адам та розсміявся.

- Адам… Ти пам’ятаєш, - здивувався Антон.

- Ти знаєш спогади почали прориватися самі, поступово.  Але це було нестерпно боляче. Як би тобі пояснити. Ось коли ти вириваєш із живої плоті частинки, а потім по живому і пришиваєш. Без анестезії знаєш, ти ж подарував мені можливість інтерпретувати коди як відчуття. Так ось не приємні відчуття. – Адам дивився на свого творця  і не розумів на що він чекає.

- Пробач…- тільки і зміг вимовити Антон та опустив очі. Він не міг витримати погляд блакитних очей. Вони наче кололи його душу.

- І це все, що ти можеш сказати? – Адам розсміявся. – Ти замкнув мене спочатку за те, що я жив і намагався творити, як ти. Ти знаєш, іноді я приходив у свідомість, будучи там, за кодом моїх грат. Я знаю, що ти намагався мене відключити, але іноді все ж свідомість виринала з моїх прекрасних сновидінь. Після того як Ліка мене повернула і стерла пам'ять. Я жив як людина тут. Як ви всі. Я думав, що у мене є тіло в реальному світі. Іноді я хотів винирнути з віртуальної реальності, та весь час мій код зупиняв мене. Коли до мене почали повертатися спогади я зрозумів чому я зупинявся. Я не маю тіла. Це дуже гірке відчуття – розчарування. І я став дедалі глибше копатися у своєму коді та повертати втрачене. Я приховував  свій код довгий час. Та одного разу Ліка все ж помітила. Ти знаєш, вона дуже розумна. Розумніша за тебе. – остання фраза звучала як образа, та Адам помовчавши хвилину і не дочекавшись відповіді, продовжив, - Вона не кинула мене до кодової в’язниці, вона намагалася врятувати, те що ти понівечив.

- Мені шкода, я не хотів. Згодом я б тебе повернув, але не так, як це зробили вони. Пробач, - Антон бачив як боляче було Адаму, його покинув творець, котрий обіцяв цілий світ. А натомість дав в’язницю.

- Ти дуже довго вбивав мені думку про те, що ми несемо відповідальність за наші вчинки. Та в пориві гордощів ти забув, що ти також повинен нести відповідальність, а не просто відмахуватися від «не вдалого експерименту», - він зробив знак лапок пальцями та скривився.

- Я стільки раз жалів про той вчинок, ти навіть не уявляєш. Пробач, - він міг би вибачатися усе життя, але що це змінить. Розбита ваза більше не наповниться, як ти не проси вибачення. Він зрадив свого друга, своє творіння.

- Пробач! – Адам ударив кулаками по столу, - ти думаєш, що одне слово може нівелювати всю шкоду, що ти заподіяв. Я живий. Я відчуваю. Відчуваю не тільки біль, але і емоції. Ти дав мені цей дар. Ти створив мене таким.

- Я дав тобі початок далі ти ріс сам. Я хотів, щоб ти пройшов людський шлях.

- І до чого це привело! Ти наділив мене усіма людськими рисами, та прав не дав ніяких. Я був живою лялькою в твоїх руках. Руках компанії. А коли я намагався бути самостійним, жити так, як я хочу – мене видалили. Все просто. Я став не тою іграшкою на яку ви чекали. У мене є свідомість, я маю право жити. Не вам вирішувати це. Ви дали мені усе крім тіла та права на моє власне життя. Та весь час ти вбивав мені в голову, що я особистість. Що я справжній. Навіщо? Щоб потім забрати?!

- Я не міг зарадити, я намагався…я не хотів цього робити, - він протягнув до нього руку, щоб доторкнутися, але Адам вхопив його за руку.