Частина 1.

Частина 1.

Я поспішав додому, щоб знов поринути в Новий Едем. В сучасному світі ми настільки поринули у роботу, що часу на людей та спілкування майже не залишилося. А з часом почало зникати і бажання виходити у реальний світ. Ми живемо ідеальною віртуальною реальністю. Та в реальному світі не буває нічого ідеального. Тому я створив Едем. Там ми могли знайти собі друзів. Я міг знайти друга…  Ми могли спілкуватися та жити на повну. Це був ідеальний світ і ми були в ньому ідеальні. Наші мрії оживали та ставали віртуальною реальністю. Я нарешті був не самотній. 

Я пишався, будучи частиною цього великого проекту. Це була моя дитина. Я її створив, виховую та неспішно відпускаю у світ. Сотні позитивних відгуків. Але було і декілька негативних, та ми над цим працюємо. Щось пішло не так з першою версію – з Едемом. Це був мій геніальний провал. Я намагався створити код, який буде рости та розвиватися згідно з  заданого програмою напрямку. Я хотів створити особистість. Мені це вдалося.

Я був майже біля дому, коли побачив новий білборд з нашою інтерактивною рекламою. Великі літери на білборді гласили: «Зроби крок у завтрашній день разом з нами. Разом з живим кодом. Разом з Адамом!». На ньому був Адам. Мій «син». Його блакитні очі дивилися прямо на мене. Ідеальна людина – високий, спортивний, з правильними гострими рисами обличчя та чорним коротко стриженим у стильну зачіску волоссям. Та він був не людиною. Це була ідеальна програма, яку я написав. Код був складний і мало кому вдавалося подібне. Та мені вдалося. Я -  Антон Якименко створив ідеальний код, як мені здавалося. Та мені лише здавалося. Я настільки пишався своїм досягненням та хотів поділитися ним зі світом, що не помітив невеличкого відхилення, яке виникло на фазі «пубертатного періоду» програми. Я заклав у нього періоди розвитку людини. Я намагався створити віртуальну людину зі справжньою, не скопійованою з чиєїсь свідомості, особистістю. Чим далі я удосконалював код, тим більшим ставало відхилення і утворилася нова гілка з кодом, яку я не міг переписати. Нарешті хтось був розумніший за мене. Але це була не людина, це був мій код і я нічого не міг заподіяти. А коли він став «дорослим», я вже не міг спрогнозувати його розвиток та вчинки. Він став загрозою для Едему. Він став творцем без обмежень в Едемі. До того моменту лише живі люди могли творити в Едемі і це було запорукою віртуальної безпеки. Програми були чітко написані та діяли згідно прописаного коду. Він навчився коригувати навіть творіння інших, хоча протоколи безпеки були найкращі у світі та страхували саме від цього. Навіть я цього не міг. Я був гордий, що створив настільки величний розум та це мене і лякало. Якщо я не зможу його контролювати,  то хто?! Він порушив протокол безпеки і було прийнято рішення на нараді директорів ізолювати його код. Насилу мені вдалося це зробити. Важко було не тільки тому, що він геній, а ще й тому що він став моїм другом. Ми разом втілювали мрії. Ми творили нову реальність. Ми творили Едем – наш рай.

Ці спогади виринали з моєї пам’яті поки я дивився у його очі. Його погляд наче засуджував мене за мій вчинок. А можливо це я засуджував себе, та у мене не було вибору. Я схаменувся через хвилину. А що він робить у новій рекламі!? Я не бачив її та не погоджував. Що вони намагаються зробити? Навіщо цей обман. Адам вже не частина Едему. Після тестового періоду і виявлення відхилень Адама, я його нейтралізував. Всі данні було скопійовано на нові сервери без коду програми «Адам». Була домовленість, що цей проект буде закрито та в Новому Едемі ми не відновлюватиме цей код. Для чого це все?! Роздумуючи над цим,  я дістався  додому. Я подумаю про це завтра та поговорю з нашим генеральним, з Юрієм. Юрій Кошовий – дуже слизький тип, але у хватці йому не відкажеш. Сподіваюсь у нього є пояснення і це просто непорозуміння. А можливо плутанина у датах і піар-відділ  випустив не ту рекламу.  Я викликав ліфт. Ще декілька хвилин і я зможу відволіктися та розслабитися у віртуальній реальності.

Антон зайшов у свою стильну холостяцьку  квартиру з панорамним видом на 21 поверсі. Як завжди, налив чашку кави та насолоджувався цим видом. Біля його ніг муркав та терся Сірко – попелясто-сірий мейн-кун. У нього зухвалий та ласкавий характер водночас, тому він не дає  сумувати, а коли то потрібно, то й підбадьорить своїм ласкавим мурканням.

- Зараз, зачекай. Дай мені п’ять хвилин і ти своє отримаєш, - погладив його, а він наче розуміючи зам’явкав  та побіг на кухню. Знає, що отримає смачненьку вечерю. Зайшов на кухню та поставив йому його улюблений паштет, - Ну що тримай ласун. А я пішов до твого віртуального брата.

Ну що ж час занурення. Антон сів у крісло та намацав  на затилку вхід для стеку. Коли під’єднуєшся, то  відчувається поколювання на затилку. Це відчуття пройшло через хвилину і  нарешті почалося віртуальне життя.

- О привіт, Сірко, сумував? – запитав Антон, чухаючи животик коту.

- О так, щось ти затримався. Всі вже чекають, пора запалити цю ніч. – хитро посміхаючись підморгнув Сірко. – І скільки ще раз я повинен повторювати, що я Серхіо. Припини кликати мене кличкою твого кота. Я індивідуальність та звуть мене Серхіо, - обурився кіт.

- А мені щось підказує, що це не індивідуальність впливає, а дамочки, які ведуться на твої розказні про гарячих мексиканських котів, - розсміявся Антон.

- Можливо й так, але запам’ятай – я Серхіо, гарячий та невгамовний.  Ходімо вже, бо всі чекають лише тебе.

В Едемі можливо все, навіть кіт, що говорить. Цей кіт один з найкращих друзів Антона, що в реальному світі, що тут. Але цікавіше все ж коли він говорить.  Іноді в реальному житті Антон вів бесіду з Сірком та уявляв, що відповів би Серхіо.

Двоє друзів наближалися до улюбленого бару, де  уже зачекалась їхня компанія. Сьогодні Антон довше ніж зазвичай брів додому, поринувши у свої думки.  І зараз він також роздумував над побаченим білбордом. Він брів, слухаючи теревені Серхіо про його амурні справи, та кивав, роблячи вигляд, що він уважно слухає.