Розділ [10] ~ «У тіні ворогів»

«Коли темрява виривається назовні, вже запізно кликати людину на ім’я — звір відповідає першим.»

Марі дісталася до Люмінару.
Перед її очима постали зруйновані будинки й до болю знайома, гнітюча тиша. Колись тут вирувало життя, а тепер місце виглядало так, ніби його стерли з пам’яті світу. Як і домовлялася з Окіном, вона подала йому магічний знак, що дісталася мети. Тепер залишалося чекати його приходу.

Тим часом варта ввела до Тірона хранителя Люмінару — старця Теодора.

— Підніми голову, — наказав Тірон глухим, холодним голосом.

Старець повільно звів погляд. В очах Тірона палало жагуче прагнення влади й безмежної магії.

— Де ти сховав магічну книгу? — запитав він, наближаючись.
— Я не скажу тобі й слова, чудовисько, — відповів Теодор. Його спокійний, твердий тон розлютив Тірона до краю.

Темні закляття обрушилися на старця. Вони шматували його тіло й дух, але він стояв, зціпивши зуби, не бажаючи видати таємницю. Його обличчя зблідло, дихання стало уривчастим.

У цей момент за спиною Тірона в магічній сфері майнув силует Окіна. Тірон підійшов ближче, аби роздивитися, куди той прямує.

Теодор, обдарований емпатією, зрозумів: діяти треба негайно. Він прорвався у свідомість Окіна, викликавши у нього видіння.

Перед очима хлопця спалахнуло яскраве світло, і раптом він опинився віч-на-віч зі старцем.

— Окіне, часу мало! — мовив Теодор, простягаючи йому амулет у вигляді птаха.
— Що це? — спитав Окін.
— Дар емпатії. Поспішай у Кам’яну Фортецю. Там знайдеш зруйновану скриню… Далі ти сам знаєш, що робити. Це не видіння, Окіне. Не шукайте мене — рятуйте людей!

Зв’язок урвався. Прийшовши до тями, Окін помчав у Люмінар. На цей раз він з’явився в тій самій печері, де вперше зустрів Теодора.

Тірон, не розуміючи, що сталося, спостерігав за магічною сферою. Але старець, зібравши рештки сил, розірвав закляття, знищивши сферу. У люті Тірон убив хранителя Люмінару, певний, що разом із ним загинула й таємниця книги.

Але він помилявся.

Окін уже зустрів Марі. Разом вони ввійшли до Кам’яної Фортеці й знайшли розкидані уламки скрині. Зібравши їх і вставивши підкову в замок, вони побачили, як скриня відновилася. Окін відкрив її — у його руках опинилася магічна книга.

— Ми знайшли її! — з полегшенням мовила Марі. — Залишилося повернутися в Редсоун.

Але раптом з Окіним почало відбуватися щось дивне. Він схопився за голову, його очі затуманилися.

— Окіне, що з тобою?! — злякано вигукнула Марі.
— У голові… тисячі голосів… біль, страх… Я чую все… весь світ! — закричав він. — Це Теодор… він передав мені… емпатію!

Сльози потекли по його щоках. Марі, відчайдушно гортаючи книгу, шукала відповідь. І книга сама перегорнула сторінки, відкривши потрібне.

«Емпатія — це не дар, а прокляття».

Тим часом Амелія прийшла до тями у темниці. Навпроти сиділа Ніка, прикута до землі залізними ланцюгами. Вона розповіла, що за їхньої відсутності Патриція влаштувала переворот, підкоривши собі Редсоун. Світозар став її правою рукою, виконуючи жорстокі накази.

— І тепер вона чекає на вас, — завершила Ніка.
— Ми мусимо вибратися звідси, — твердо відповіла Амелія.

У Люмінарі ж Марі знайшла в книзі закляття, здатне тимчасово придушити емпатію. Вона подала книгу Окіну.

— Прочитай це вголос!

Окін, зібравшись із силами, промовив:

«Дар, що тече думками моїми,
сило, якою мене наділили,
нехай затьмарюється в пам’яті моїй,
а почуття в свідомості нехай іскряться…»

Окінові полегшало. Закляття зняло з нього внутрішній біль, дихання знову стало рівним і вільним, а нав’язливі голоси чужих думок зникли.

— Давай, я допоможу тобі піднятися, — простягла руку Марі.

Та в ту ж мить перед очима хлопця спалахнуло видіння…

Редсоун у владі Патриції. Навколо поселення здіймалися величезні мури, місто було невпізнанне: ніби чужа воля викривила його обличчя. Амелія й Ніка опинилися в смертельній небезпеці — Патриція наказала спалити їх на вогнищі за те, що вони не присягнули їй на вірність.

Окін вирвався з видіння. У його очах, звернених на Марі, застиг страх.

— Окіне, що ти бачив? — насторожено спитала вона, розуміючи: його відвідало передвіщення.
— Редсоун у великій небезпеці… Патриція захопила владу. Вона наказала спалити Амелію й Ніку за непокору.
— Та як вона сміла… — очі Марі спалахнули гнівом. — Жалюгідна боягузка! Дочекалася, поки ми підемо, щоб привласнити поселення. Ну що ж, побачимо, чия влада виявиться сильнішою…
— Нам треба якнайшвидше дістатися до Редсоуна, — твердо сказав Окін.
— Дістанемось, — рішуче кивнула Марі.

Вона використала знайоме закляття: силою думки пов’язалася з духом тварин. Ззовні долинув тупіт.

— Ходімо, — покликала вона.

Вони вийшли з кам’яної фортеці. За плечима Окіна висів рюкзак, у якому він бережно сховав книгу. Перед ними стояли дві осліпливо білі, немов виткані зі світла, коні, осяяні зеленим сяйвом. Герої скочили в сідло й помчали у бік Редсоуна.

— Амеліє! Амеліє, прокинься! — Ніка намагалася докричатися до подруги з сусідньої камери.
— Що?.. — Амелія різко підвелася, тривожно дивлячись на неї.
— Я чула якісь вибухи… Ти хіба не чула?
— Ні… — Амелія похитала головою.

У цей момент почувся дзенькіт ключів. У підземелля спускався Біл, вартовий. Він привів нових полонених — тих, хто насмілився протистояти владі Патриції. У тісному кам’яному коридорі тепер було сім камер, і всі вони виявилися заповненими.

З кінця зали долинали болісні стогони. Біл насупився й попрямував туди, тримаючи смолоскип. Світло освітили темницю, де лежав Сем.

— Гей, вставай… — пробурмотів стражник, підбираючи ключ.

Він відчинив двері й увійшов, нахилився перевірити дихання бранця. Але в ту мить Сем розплющив очі й схопив його за руку. Крики Біла луною рознеслися підземеллям.