Розділ [9] ~ «Під маскою доброти»

«Найпідступніші вороги приходять не з мечем у руках, а з усмішкою на вустах.»

Мовчання закінчилося. Окін запропонував розділитися: Амелія мала повернутися до Редсоуна, Марі — в Люмінар, а він сам — додому, на Землю, щоб упорядкувати свої буденні справи. Так і зробили. Кожен узяв із собою невелику колбу зі сльозами Верби — на випадок, якщо доведеться скористатися їхньою силою.

Окін повернувся додому. Попереду на нього чекали шкільні іспити та випускний — подія, яку він не міг пропустити. Його думки були зайняті лише одним: якнайшвидше завершити всі справи на Землі й повернутися у Варналь.

Амелія вирушила в поселення, несучи з собою сльози кам’яної Верби — для Сема, щоб той зміг зцілитися від прокляття перевертня. Марі ж поверталася в Люмінар, аби відшукати Книгу Напередвизначену — ту саму, що призначена для Окіна.

Але над ними вже нависла тінь. Тірон, спостерігаючи за кожним їхнім кроком крізь магічну сферу, відчував наближення загрози. Проте сфера не могла виходити за межі світу Варналь, і щойно Окін покинув його межі, його слід зник.

— Варту! — гаркнув Тірон, злобно втупившись у двері. — Приведіть мені старого Теодора. Розпитаємо, де він сховав Книгу.

Тим часом на шляху Амелії з’явився стрункий, високий юнак на розкішному чорному, як сама ніч, коні.

— Куди тримаєш путь, красуне? — спитав він із легкою усмішкою.
— Пропусти, мені треба до Редсоуна. У мене важлива справа.

Юнак запропонував підвезти її й дорогою розпитати про загадкове поселення, про яке він нібито ніколи не чув. Амелія вагалася, та все ж погодилася — шлях був довгим, а з попутником він здавався легшим. Юнак виявився ввічливим, стриманим і доброзичливим. Він допоміг їй сісти на коня, і вони рушили в дорогу.

— То що ж це за поселення? Ніколи не чув про таке, — спитав він у дорозі.

Амелія коротко розповіла про його виникнення і про випробування, які їй довелося пережити.

— Захоплива історія. Ти смілива дівчина. До речі, мене звати Світозар. Це означає — світліший за зорю. А тебе?
— Амелія, — з легкою усмішкою відповіла вона. — Приємно познайомитися.

Їхній шлях тривав, і з кожним кілометром розмова ставала теплішою. Коли сонце схилялося до заходу, вони зупинилися на привал. Світозар, як справжній джентльмен, розвів багаття й наловив риби. Вечеря вийшла на диво смачною. Він швидко заснув, а от Амелія довго не могла зімкнути очей. У її голові роїлися тривожні думки — поруч із нею спав чоловік, із яким вона познайомилася лише кілька годин тому. Проте поступово тривога вщухла, і вона заснула.

На світанку Марі продовжила шлях до Люмінару. Вона вже була в тому самому лісі, де вперше зустріла Амелію.

Амелія ж прокинулася рано. Озирнувшись, помітила, що Світозара і коня не було поруч. Десь неподалік долинало іржання. Попрямувавши туди, вона побачила Світозара на галявині: він збирав польові квіти, а поруч пасся його кінь. Побачивши Амелію, він підійшов і простягнув їй букет.

— Це тобі.

Дівчина ніяково взяла квіти. Їй було приємно таке виявлення уваги.

— Може, поїдеш зі мною? Я з радістю показав би тобі своє поселення.
— Пробач, але я мушу в Редсоун, — м’яко відмовила Амелія. — Та буду вдячна, якщо підвезеш.
— Звісно, — з усмішкою погодився він.

Коли до Редсоуна залишалося вже зовсім небагато, серце Амелії стислося від тривоги. Під’їхавши до брам, вона зрозуміла, що не помилилася: вони були зачинені, а всередині панувала гнітюча тиша.

— Все гаразд? — спитав Світозар.

У цю мить брама рипнула, і Амелія увійшла всередину. Те, що вона побачила, приголомшило її.

— Вітаю, Амеліє, — пролунав знайомий голос.

Перед нею стояла Патриція. На її голові сяяла корона, а позаду стояли воїни в обладунках.

— Що тут сталося? — насторожено запитала Амелія.
— Поки вас не було, ми навели власний лад. Тепер усі схиляються переді мною. Варту! Схопіть її!

Не встигла Амелія й оком моргнути, як її оточили.

— Схиляйся переді мною добровільно. Навіщо конфлікти? — насмішкувато промовила Патриція.
— Ми вільні люди, Патриціє! На що ти перетворилася? Влада засліпила тебе!

Амелія створила сонячний спалах — сліпуче закляття відкинуло вартових. Патриції також дісталося. Але щойно Амелія спробувала втекти, чиясь рука різко схопила її й притисла до обличчя тканину, просочену настоєм квітки іпомеї — миттєвого снодійного.

— Засни, красуне… — прошепотів до болю знайомий голос.

Це був Світозар.

Продовження буде…