Розділ [ 8 ] ~ «Верба»

Тірон підлетів до бездиханного тіла Марі, і ось — мить перед тим, як мало здійснитися провидіння Окіна. Лише мить, як порив вітру перед грозою. Окін махнув руками, щоб відштовхнути ворога, але в цей момент усе застигло. Час зупинився. Все стихло: навіть птахи, ніби затамувавши подих, замовкли, шум річки вщух, і було чути лише рівне, важке дихання Окіна.
Він підбіг ближче, і раптом у його свідомість ворвалося прочитане в альбомі про шість дарів. Це був один із них — дар зупиняти час. Тоді потік часу знову закрутився, і Окін, не гаючи ні секунди, одним потужним махом руки відкинув Тірона. Той влетів у дерево, відлунюючи тріском розколотої кори. Одразу ж Амелія, не гаючи часу, викликала сяйне світло, і могутнє сонячне закляття осліпило Тірона, наче пекуче сонце посеред темної ночі. Тірон був приголомшений, намагався чинити опір, але, помітивши, що Марі повільно приходить до тями, поспішно закінчив бій з Амелією і розчинився в повітрі, немов туман під ранковим сонцем.
Амелія, не відводячи погляду від Марі, тихо спитала:
— Як ти?
— Дякую, що не залишили мене, — важко прошепотіла Марі, губи її тремтіли від слабкості.
Окін простягнув їй руки, допомагаючи піднятися, і як тільки його пальці торкнулися її, перед його очима спалахнуло нове провидіння: темні стіни замку, холодний блиск кинджала, і Тірон, що стоїть над тілом правителя, що воссідає на троні, щоб проголосити себе новим володарем світу Варналь.
— Що сталося, Окін? — стривожено запитала Марі, очі її широко розкрилися.
— Було провидіння, — відповів він з тяжкістю, — як Тірон вбиває Варналя і проголошує себе новим правителем. Нам треба поспішати.
Сонце повільно заходило за горизонт, фарбуючи небо кроваво-помаранчевими барвами.
— Дай руку, — сказала Марі, ледь втримуючись на ногах. Вени в її ногах пульсували, наче розпечені нитки болю, і кожен крок завдавав нестерпного болю.
— Закляття Тірона зачепило мене сильніше, ніж я могла уявити, — прошепотіла вона. — Чорна пульсація — це темне закляття, що повільно пожирає мене зсередини. Я вмираю.
— Верба! — закричала Амелія, тривога в голосі не приховувала відчаю. — Нам треба швидше туди, ми можемо її врятувати!
— А що з Марі? Ми не можемо залишити її тут, — втрутився Окін.
— Я спробую щось зробити. Посадіть мене на землю, — сказала Марі. Вона сіла, приклала руку до голови і зосередилася. Її тіло огорнула м’яка зелена аура, що мерехтіла і пульсувала.
Окін і Амелія повернули голови в бік лісу — звідти доносився тихий шелест. Із тіні дерев вийшов величезний ведмідь — близько двох метрів заввишки, його шерсть ніби світилася зсередини зеленим світлом.
Ведмідь спокійно підійшов до галявини.
— Допоможіть мені забратися на нього, — пролунав голос Марі, спокійний і впевнений.
— Як ти це зробила? — здивовано спитав Окін.
— Це древнє закляття, — відповіла вона. — Воно дозволяє встановити зв’язок із твариною. У моєму випадку я попросила його про допомогу. Це таємне знання доступне всім чаклунам землі, але мало хто вміє його застосовувати, і майже ніхто про нього не знає.
Сівши верхи на ведмедя, у супроводі Окіна і Амелії, Марі рушила в дорогу. Темне небо вкривалося зірками, а мерехтливі світлячки ніби проводжали їх у путь.
— Ось ми на місці, — сказала Марі, коли ведмідь обережно ліг на землю. Амелія з Окіном допомогли їй злізти. Марі ніжно погладила ведмедя по голові, і він, видихнувши тихо, розчинився в густій тіні березового лісу.
— Ось вона, Верба, — сказала Марі, вказуючи на озеро, залите місячним сяйвом. — Кришталево чисте озеро біля підніжжя коренів верби. Краплі, ніби сльози, тихо падали у воду, наповнюючи джерело живильною силою.
Марі опустила ноги у прохолодну воду, і біль миттєво відступив, наче вода забирала її страждання. Амелія обережно набрала пляшечку з краплями, а Окін обмив обличчя, і в його свідомості спалахнуло провидіння — історія Верби з самого початку.
Провидінням була маленька дівчинка з насінинкою, що переливалася всіма кольорами веселки. Вона бігла по золотистих луках, ридаючи — помирала її мати, і сил іти далі майже не залишилось. Дівчинка лишила маму і побігла до пагорбів, де полудень осявав землю жарким світлом. Насінинка — єдина надія — була посаджена в землю. Дівчинка молила його вирости, а її сльози проникали глибоко в землю.
Незабаром насінинка проросла, швидко пускаючи ніжні паростки, що живилися чистотою її серця і щирими сльозами. По жилах дерева текли справжні сльози.
Верба виросла — величне дерево з густим листям. Дівчинка наповнила маленьку флягу сльозами і поспішила до матері. Напоївши її, побачила, як життя повертається.
Роки минали, верба стала священним місцем, куди сходилися люди в пошуках зцілення. Діти гралися довкола, а в найстрашніші посухи вона була порятунком для всіх.
Дівчинка виросла, а мама постаріла. Одного вечора, залишивши маму вдома, вона з хлопцем прийшла до верби. Незважаючи на вік, щирість і доброта дівчинки залишилися з нею, але хлопець цікавився лише силою зцілення, якою вона володіла.
Її звали Емма. Вона поділилася своєю силою з вербою, не підозрюючи, що сама є її джерелом. Тої страшної ночі просто під деревом її хлопець убив її і забрав силу.
Провидінням Окін нарешті побачив його обличчя — Тірон. Після вбивства він зник, а верба перетворилася на камінь, прийнявши жахливий вигляд — уособлення всього болю і страху, які відчувала Емма в останню мить.
Окін повернувся до реальності. Його обличчя спотворилося від страху і жаху. Він розповів про провидіння дівчатам, і тиша повисла тяжким тиском навколо них.