Розділ [6] ~ «Спадок Хранителів»

«У кожному роді є таємниця, здатна змінити долю.»

Їхня дорога була довгою, і до річки Юнай вони дісталися рано-вранці 8 квітня. Окін, розуміючи, що надто довго був відсутній удома, усе частіше повертався на Землю, аби не викликати підозр. Ось і тепер настав такий момент. Він дав супутникам чіткі вказівки, що робити під час його відсутності, після чого торкнувся підкови — й миттєво опинився у своїй кімнаті.

— Привіт, Окін, — раптом пролунав знайомий голос.

Хлопець озирнувся.

— Мамо?.. — вимовив він і завмер. Кілька секунд панувала гнітюча тиша. Окін розгубився — не знав, що сказати. На його подив, мама була цілком спокійна. Її обличчя не виражало ані страху, ані здивування.

— Мамо... ти все знаєш?.. — запитав він, голос тремтів.
— Так, — тихо відповіла Ліна. — З того самого дня, як ти отримав книгу, я почала щось підозрювати. А сьогодні вночі, коли зайшла до твоєї кімнати, тебе не було. Мою увагу привернула книга, що лежала розгорнута на столі. Я б і не підійшла, якби не яскраве світіння. Я побачила на одній зі сторінок зображення тебе й дітей… а за вами — безліч людей. Потім малюнок зник. Я вирішила дочекатися тебе тут.
— Пробач, що не сказав тобі раніше… Я просто… не знав, як ти відреагуєш.
— Ходімо. Я хочу тобі дещо показати, — сказала вона й повернулася до дверей.

Родина Окіна жила в заміському будинку на узліссі. Вхід на горище був зовні, просто під дахом. Рано-вранці, одразу після появи сина, Ліна взяла його за руку й повела нагору.

— Мамо… Що ти хочеш мені показати?

Ліна не відповіла. Мовчки вела його вглиб запиленого горища.

— Здається, це десь тут... — пробурмотіла вона, перебираючи старі коробки.
— Ось воно.
— Що це?
— Подивись сам, — сказала мама, дістаючи старовинний, потертий альбом. На його обкладинці красувалась… підкова. Така сама, як у світі Варналь. Тільки тепер вона здавалася набагато давнішою й приховувала в собі щось більше.
— Сідай, — Ліна вказала на стару лавку. Вона сіла поруч і розгорнула альбом.

На першій сторінці було зображено п’ятьох людей. Кожен тримав у руці щось дивне — наче око, що світилося магічним сяйвом. Окін уважно вдивлявся… і раптом упізнав на одному з облич свого дідуся.

— Мамо... це ж дідусь?
— Так. Це мій батько, Навін.

Окін знав, що батько Ліни загинув, коли їй було лише вісім. Навіть вона ледь його пам’ятала. Сам він бачив дідуся тільки на старих фото й чув про нього з розповідей бабусі.

— А хто решта? — запитав він, не відводячи погляду від малюнка.
— Перша — це Мелінда, твоя прапрапрабабуся. Друга — Єлена, твоя прапрабабуся. Третій — Якуб. Четвертий — Тірон. П’ятий — твій дідусь Навін.
— Тірон?.. — нахмурився Окін. — Але ж це...
— Так, Тірон був одним із хранителів книги. Ти правильно зрозумів: усі вони — обрані. Хранителі. Книга тричі обирала нових у нашій родині. Мелінда була першою. Після смерті Навіна книга зникла... і раптом з’явилася знову — на Новий рік. Подарунок, що з’явився нізвідки.

Слова Ліни клацнули в свідомості Окіна, як пазл. Стільки питань, на які він не міг знайти відповідей… Але тепер усе ставало ясніше. Особливо — ім’я Тірона. Адже саме він убив Річарда тієї страшної ночі…

— Мамо… а ти знаєш, ким був Тірон насправді? Що з ним сталося?
— Ні. Я не розпитувала про нього в батька. Не хотіла знати.

Окін опустив погляд. Він не сказав їй, що вже зустрічався з Тіроном. І вирішив — не варто. Якщо мама знає про магію, він хоча б більше не муситиме ховатися. Але тривожити її новим злом він не хотів.

Вони продовжили гортати альбом. І ось на одній зі сторінок Окін побачив її — підкову. Ту саму. Тільки на малюнку вона виглядала інакше — всередині неї було шість магічних очей.

Наступна сторінка вражала ще більше. На ній були зображені ці шість очей із підписами:

• Око передбачення

• Око телекінезу

• Око зупинки часу

• Око чотирьох стихій

• Око зцілення

• Око емпатії

Окін завмер. Він точно знав, що мав видіння. І вже користувався телекінезом. Отже… він носить у собі два дари.

— Виходить, моя підкова — не просто амулет… — прошепотів він. — У ній зберігаються ці шість дарів…

Раптом він відчув дивне хвилювання — ніби дари, зображені на сторінці, вже жили в ньому. І це відчуття було лячно справжнім.

— Ти можеш підніматися сюди, якщо захочеш ще раз вивчити альбом, — сказала Ліна. — Але забирати його не можна. Його місце тут. Так велів мій батько.

Унизу пролунав голос молодшого брата — він прокинувся й кликав маму. Ліна залишила сина самого. Окін залишився, щоб ще раз уважно переглянути альбом. Він вивчив кожну сторінку… але після розділу з дарами всі сторінки були порожні. Ні тексту, ні малюнків. Він зітхнув… і вже збирався йти, коли раптом побачив новий напис, що з’явився сам по собі на останній сторінці:

«Я відкриваюся наприкінці».

Окін збіг униз.

— Мааам? — покликав він, зайшовши до будинку. Тиша.

Він напружився, серце забилося частіше. Але з кухні долинув голос:

— Я тут!

Окін видихнув із полегшенням.

— Мамо, я знову повернуся у Варналь. Мені треба дещо з’ясувати.
— Добре, тільки не затримуйся. Завтра ж до школи. Не забувай — у тебе на носі іспити. І з наступного тижня ви починаєте репетиції вальсу. Випускного, між іншим, — усміхнулась вона.
— Не хвилюйся, все буде добре, — відповів він.

У своїй кімнаті він переодягнувся й підійшов до книги. Сьогодні, як ніколи раніше, він відчував: це лише початок.

Продовження буде…