Розділ [5] ~ «Червона троянда»

«Світло світанку не завжди приносить надію. Іноді воно висвітлює втрати, без яких не сталося б змін.»

Троє кинулися тікати, петляючи між деревами. Амелія, володарка магії світла, вела їх за допомогою сяючої сфери.

— До нас повернулася магія... — тихо прошепотіла вона, утримуючи світло.
— Я теж це відчуваю, — відгукнулася Марі. — Але... я поки не готова її використовувати.

Повернувшись до табору, вони застали лише мертву тишу. Жодного шелесту, жодного подиху — лише зловісна ніч. І раптом — один виття. Потім другий.

— Там! Світло в скелі! — прошепотіла Амелія, вказуючи на слабке світіння в ущелині гори. — Вони, напевно, сховалися в печері.
— Тихо. Йдемо туди, не привертаючи уваги, — додала Марі.

Але не встигли вони й кроку ступити, як позаду пролунав хриплий голос:

— Допоможіть мені...

Усі озирнулися. Позаду стояв Сем — знесилений, із розірваним одягом і подряпаним обличчям. Окін ступив до нього, та Марі рвучко схопила його за руку:

— Окін, стій! Із ним щось не так!

У ту ж мить тіло Сема здригнулося. Його обличчя скривилося від муки, спина вигнулась дугою — він почав перетворюватися на перевертня просто на очах.

— БІЖИМО! — закричала Амелія, і всі троє кинулися до печери, чуючи за спиною рик і топіт кігтистих лап. Сем, майже повністю трансформований, кинувся за ними, виючи від люті. Вони майже дісталися входу, як у темряві спалахнуло яскраве світло — і в сторону Сема вдарила магічна сфера. Той завив і впав на землю. Амелія готувалася завдати другого удару.

— Ні, стій! — вигукнув Окін, піднявши руку.

У ту ж мить Амелію наче відірвало від землі — її відкинуло, і вона з глухим стогоном врізалася в кам’яну стіну. Окін завмер у жаху. Він не розумів, що щойно сталося.

— Це був ти... — прошепотіла Марі, дивлячись на нього широко розплющеними очима.

Вони вбігли в печеру. Марі кинулася до Амелії, допомагаючи їй підвестися.

— Окін, ти... ти відштовхнув її... силою. Без жодного заклинання. Ти керуєш нею силою думки, — сказала Марі.

Окін приголомшено мовчав. У ту мить із глибини печери з’явився високий чоловік.

— Швидше, заходьте! — скомандував він, ведучи їх углиб. Це був Річард, маг і захисник табору.
— Дякую, що сховав усіх, — видихнула Марі, кидаючи погляд на людей, що ховалися всередині.

Річард негайно активував захисний купол, закривши вхід у печеру.

— Зараз це — найбезпечніше місце.
— Пробач... — прошепотів Окін, підходячи до Амелії. — Я не хотів. Це ж був Сем. Ми не могли його вбити.
— Коли кривава луна зникне, вони повернуться до свого вигляду. Але Сему знадобиться зілля зі сліз Кам’яної верби, — додав Річард.
— Я справді... володію телекинезом? — запитав Окін, досі не вірячи в побачене.
— Ми можемо перевірити, — відповіла Марі. Вона взяла камінь і простягнула його Окіну. — Змахни рукою й спробуй збити його з моєї долоні.

Окін змахнув. У ту ж мить Марі полетіла через печеру й гепнулася в дальню стіну.

— Ой... — тільки й прошепотів він.
— Ау... — долинув голос Марі з темряви.
— Опусти руки. І не піднімай їх без причини, — суворо мовив Річард. — Так буде безпечніше.

Амелія та інші люди кинулися до Марі, допомагаючи їй підвестися.

— Боже... вибач мене, Марі. Я не знав, що...
— Все гаразд, Окін. Просто... тобі потрібно навчитись контролювати це, добре?
— Усім потрібен відпочинок, — втрутився Річард. — Спробуймо заснути.

Глибока ніч. У печері панувала тиша — всі нарешті заснули. Та раптом із стелі посипався пил і дрібне каміння. Почувся глухий гуркіт. За ним — другий. Земля здригнулася.

— Усі прокиньтесь! — пролунав тривожний крик.

Річард схопився першим і кинувся до виходу. За межами печери, крізь напівпрозорий магічний бар’єр, він побачив зграю перевертнів — ті люто кидалися на захисну оболонку, намагаючись проламати її кігтями та тілами.

— Усі в правий кут! — скомандував він.

Бар’єр застогнав під натиском. На його поверхні з’явилася перша тріщина.

До слова:
Річардові було двадцять шість. Високий, м’язистий, з живим розумом і залізною волею. Він був магом захисту, який досконало володів мистецтвом створення бар’єрів будь-якої складності.

— Усі, хто володіє магією — до мене! — вигукнув він.

Амелія вийшла першою. За нею — Марі (маг землі), Патриція (природна магія) й Ніка (стихія — лід). Решта залишилися позаду — вони не володіли заклинаннями.

— Я теж можу допомогти! — вигукнув Окін, підходячи ближче.
— Зараз ти — ходяча загроза, — різко відповів Річард. — Один невірний рух — і печера обвалиться. Слідкуй за безпекою людей.

Бар’єр тріснув сильніше. Наступної миті він розсипався блискучими уламками.

— Щит! — вигукнула Марі.

Троє дівчат збудували спільний магічний бар’єр. Перевертні з люттю врізалися в нього, дряпали, били кігтями.

— Швидше! Ми довго не протримаємось! — прокричала Патриція.
— Готові?! — Амелія глянула на подруг. — Один, два, три... СВІТЛОВИЙ УДАР!

Сліпучий спалах засліпив усе довкола. Перевертнів відкинуло, і вони, виють, відкочувалися назад.

— Швидко назовні! — вигукнув Річард. — Окін, ти залишаєшся. Слідкуй, щоб ніхто не вийшов із печери!

Поки мешканці панічно переглядалися й тулилися до стін, маги вибігли надвір. Ніч лишалася темною й гнітючою.

— ВЕЛЕТЕНСЬКІ ВАЛУНИ! — пролунало заклинання Марі.

Із гірських схилів покотилися величезні кам’яні брили, несучись із громовим гуркотом просто на ворогів.

— Пам’ятайте! — вигукнула Амелія. — Ми не можемо їх вбивати. Це все ще люди!

Битва тільки починалася...

— СОНЯЧНИЙ УДАР!
— КРИЖАНА СТІНА!
— ВЕСНЯНА ТРОЯНДА! —

прогриміли Патриція, Ніка й Амелія в унісон. Три могутні закляття злилися в одну атаку: осліплюючий промінь світла обрушився на ворогів, крижана стіна скувала їх рухи, а густі шипуваті лози оплели бар’єр, перетворюючи його на смертельну пастку.