Розділ [ 4 ] ~ «Таємниця щоденника»

«Є книги, які пишуться не чорнилом, а вчинками.»

Окін опинився у своїй кімнаті. Швидко глянув на електронний годинник — 01:39. Усе було на місці, усе як раніше. Він тихо вийшов у коридор і зазирнув до маминої спальні. Переконавшись, що з нею все гаразд, повернувся до себе. 01:43. Час знову йшов. Він ліг на ліжко, намагаючись хоч якось осмислити все, що сталося. Але вперше за довгий час сон прийшов легко — і був дивовижно спокійним.

— Окін, добрий ранок. Вставай, пора до школи, — мама відсунула штори й усміхнулася тепло. — Одягайся, я відвезу вас із братом.

Коли двері зачинилися, Окін сів на ліжко й потягнувся до книги. Він хотів переконатися, що за час його відсутності у світі Варналь нічого не сталося. Перегорнувши кілька сторінок, зітхнув із полегшенням — усе було спокійно.

Взявши ручку, він написав на останній сторінці книги лише два слова:

«Я затримаюсь.»

У ту ж мить на одному з великих каменів у Варналі з’явився цей напис. Марі помітила його першою й одразу передала іншим.

Тим часом Окін під’їжджав до школи. Попрощавшись із мамою, закинув рюкзак за спину і попрямував у клас. Звісно ж, книгу він не залишив удома — вона завжди має бути поруч на випадок непередбачуваного.

На одному з уроків, тримаючи книгу на колінах, він обережно її відкрив. Все було спокійно. Але його однокласниця, надто цікава Анжела, помітила дивну книгу і одразу почала розпитувати.

— Це мій особистий щоденник, — спокійно відповів Окін. — Я не можу його показувати.

Анжела відступила, але її цікавість тільки посилилася. Згодом вона разом із подругами вирішила будь-що подивитися, які таємниці зберігає «щоденник». Вона швидко написала їм повідомлення в телефоні, але вчителька помітила:

— Анжело, прибери телефон і повтори, що я щойно сказала, — суворо мовила вона.

Анжела нехотя сховала телефон і стала чекати дзвінка. Коли пролунав дзвоник, Окін знову заглянув у книгу — і саме в цей момент одна з дівчат із «змови Анжели» покликала його до їдальні. Хлопець погодився, але, на розчарування Анжели, заховав книгу в рюкзак.

Щойно вони вийшли, Анжела, не відчуваючи жодних докорів сумління, розстібнула рюкзак і витягла заповітну книгу. Спочатку вона бачила лише порожні сторінки, але незабаром її погляд упав на одну… На ній було зображено кривавий місяць і людей, які перетворювались на перевертнів.

Анжела швидко повернула все на місце, вдаючи, що нічого не сталося. Пролунав дзвоник, Окін повернувся в клас, і тоді вона вирішила зізнатися:

— Ти тільки не злись… Я не стрималась і залізла до твого рюкзака. Хотіла глянути на твій щоденник…

— Ти що, з глузду з’їхала?! Як ти могла? — розгнівано вигукнув Окін.

— Пробач… цікавість перемогла. Там, у принципі, нічого — тільки малюнок. До речі, ти непогано малюєш…

— Який малюнок? — насторожився він.

— Там був кривавий місяць і люди, які… — вона запнулася, — перетворювались на перевертнів.

Окін розгорнув книгу — і побачив саме те, що вона описала. Не пояснюючи нічого, він схопив речі й вибіг із класу. На ходу, тремтячими пальцями, написав класному керівнику:

«Вимушений терміново піти. Сімейні обставини.»

Учитель ще не зайшов у клас, а часу не було. Окін мчав додому, його серце калатало, перед очима вставала сцена погоні від віандирів.

Залетівши додому, він піднявся в свою кімнату, як раптом задзвонив телефон — мама.

— Привіт, мамо.

— Привіт, синку. Ми з братом залишимось у бабусі, приїдемо тільки завтра ввечері.

— Добре, передай усім привіт.

Не гаючи ні секунди, він провів ручкою по сторінці книги — і в одну мить опинився у Варналі. Над ним піднімався кривавий місяць...

— ОКІН! — долинули перелякані голоси. До нього, спотикаючись, бігли Марі й Амелія.

— ОЗИРНИСЬ! — закричали вони в паніці.

Окін повільно підняв очі до неба — і серце завмерло. Над темними верхівками лісу піднімався кривавий місяць, заливаючи землю Варналя зловісним, червоним світлом.

— Нам потрібно негайно сховатися! — прошепотіла Марі, ледве стримуючи тремтіння в голосі. — До табору! Швидше!

Продовження слідує…