Розділ [ 3 ] ~ «Дуб крізь ніч»

«Страх не в тих, хто переслідує, а в тому, що ти залишаєш позаду.»

— Біжи швидше! — вигукнула Марі. — Швидше-е-е!!!

Вони мчали з усіх сил. Серце шалено калатало, дихання не вистачало, ноги наливалися свинцем. Віандир гнався за ними, не відстаючи ані на крок. Окін і Марі поспішали до пагорбів, сподіваючись сховатися, але сил ставало дедалі менше. Раптом Марі помітила попереду величезний дуб.

— Туди! — вказала вона. — Це не звичайне дерево. Його гілки та коріння вміють захищатися. Але воно реагує тільки на звук. Воно відчуває вібрації землі Марі знала це, бо народилася в цьому світі й вивчала природу, включно з властивостями дерев і магією Землі, яку передавали її предки. Окін побіг уперед, але Марі раптом закричала:

— ОКІНЕ, СТІІЙ!
Її голос луною прокотився пагорбами. Окін застиг. Марі приклала палець до губ: «Тихо».
З землі вирвалися потужні корені. Марі жестом наказала лягти. Усе сталося за секунди. Віандир підбіг до дуба й загарчав. Корені миттєво обвили його, і почалася боротьба. Звір виривався, але не міг звільнитися — дерев’яні щупальця стискали все сильніше. Поки чудовисько боролося з деревом, Марі та Окін поповзом зникли в лісі.

— Ух… — видихнув Окін, опускаючись на землю. — У мене все життя перед очима пролетіло... Що далі?
— Підемо до озера Рулауче, — запропонувала Марі. — Кажуть, там збираються ті, хто потрапив у біду. Вони гуртуються в групи й ідуть разом.
— Давай дочекаємось ранку й вирушимо з світанком, — запропонував Окін.
— Не вийде...

Марі глянула на свої магічні годинники. Її прабабуся передала їх по лінії нащадків, що володіли магією Землі. Годинники показували зміну дня й ночі, але тепер — завмерли. Це означало лише одне: світанку більше не буде. Настала вічна ніч. Чекати не мало сенсу. Вони рушили в дорогу. По дорозі до озера Окін засипав Марі питаннями про те, що сталося в Люмінарі. Вони обмінювались думками, ділилися пережитим… і раптом — тиша.

— Ти чула? — прошепотіла Марі.
— Чув... — кивнув Окін. — Там щось є.
— Я чула, як тріснула гілка, — насторожено мовила вона. — Хто там?!
— Ти що робиш? — прошепотів Окін. — Може, краще сховатися?
— А що, чекати, поки воно нас зжере?

Темрява згущувалась, поглинаючи все в лісі. І раптом — різкий тріск згори. Гілка зламалася, і разом із нею просто перед ними впала… дівчина. Марі й Окін скрикнули від несподіванки.

— Ауу! — вигукнула дівчина, підводячись. — Я ж ледь не вмерла з переляку!
— Літати вчишся? — пожартував Окін. — Ти нас страшенно налякала.
— Я побачила, що хтось іде назустріч, злякалась і вирішила сховатися вище… Думала, це якісь істоти, а це ви...

Окін із Марі розсміялися.

— А як тебе звати? — запитав він. — І куди прямуєш?
— Амелія. Я йду до озера Рулауче.
— Та ти взагалі в протилежному напрямку йдеш, — помітила Марі. — Заблукала?
— Так… Спершу намагалася вийти з лісу.
— Ми проведемо тебе, — сказав Окін. — Ми також туди прямуємо.
— А як вас звати?
— Я — Марі.
— А я — Окін.

Попереду чекала довга дорога. В дорозі вони розповідали один одному історії про пережите. І під звуки їхніх голосів морок лісу ставав не таким страшним... Вдалині Окін помітив мерехтливе світло.

— Це озеро, — тихо мовила Марі. — Воно світиться. Ми майже прийшли.

Перед ними відкрилася казкова панорама. Озеро переливалося м’яким блакитним сяйвом, ніби сам світ народжувався з води. Над гладдю повільно кружляли крихітні крилаті істоти — рікси. Шість пар крил тремтіли в них за спиною, а самі вони були не більші за людський кулак. Як і озеро, вони світилися таємничим голубим світлом, але мали ще одну унікальну рису — вони відгукувались на мелодію.

— Це неймовірно… — прошепотів Окін, не зводячи очей із чарівної картини. Але Марі не дала йому надто захопитися:
— Нам треба зібрати групу. Лише разом ми зможемо вижити. Пора знайти
місце для табору.
— Тоді я з вами! — раптом рішуче заявила Амелія.
— Значить, ми — команда, — сказав Окін, задумливо дивлячись у гладінь озера. — А як нам
назватися?.. Хм… Може, Команда Редсон?
— Гарно звучить, — усміхнулася Марі, а Амелія кивнула
в знак згоди. — Мені подобається.

На календарі було 10 січня. Дивно, але в цьому світі не існувало зміни пір
року. Тут завжди панувало земне літо — температура не піднімалась і не опускалась
вище 25 градусів. Усе було рівним, спокійним, теплим — ніби сама природа оберігала гармонію.

— Вибачте… а можна з вами? — пролунав невпевнений голос.
До Окіна підійшли п’ятеро.
— Мене звати Акіна, а це — Сем, Патриція, Кейт і Фомма.
— Звісно, — доброзичливо відповів Окін. — Приєднуйтесь. Усі, хто хоче йти з нами — ласкаво просимо. Разом ми створимо табір.

Люди почали збиратись довкола. Їхню увагу мимоволі приваблювала підвіска на шиї Окіна —
дивна підкова з шістьма очима.

— Це ти?.. — раптом спитала жінка з натовпу. — Той, про кого мовить пророцтво?
Окін розгубився, не знаючи, що відповісти.
— Так! — рішуче сказала Марі. — Це він. Ми прийшли з села Люмінар. На нас напали
віандири, і нам довелося втекти. У ту ніч, перед
нападом, я говорила зі старцем Теодором. Він наказав привести Окіна до озера — сюди, де він має зібрати свій табір і об'єднати людей.
Натовп слухав, затамувавши подих. І коли Марі закінчила, з глибини людського кола пролунав крик:
— Ми з вами! Хай живе Команда Редсон!
— Окіне, куди ми підемо? Де розіб’ємо табір? —
почали питати.

Окін вагався, він не знав місцевості. Але Марі прийшла на допомогу:

— Є одна галявина. Через неї протікає річка Юнай.
Чудове місце, щоб осісти.

Шлях виявився довгим, але натхнення зігрівало кожного. Попереду йшли Окін, Марі, Амелія та їхні
нові супутники. За ними — десятки людей.

— Як думаєш, скільки нас? — запитала Кейт.
— Думаю, п’ятдесят чи шістдесят, — відповіла Патриція.
— День змінився, — помітила
Марі, заглянувши у свій природний календар
у формі ромба. Всередині плавно змінювались цифри та назви місяців. Уже
11 квітня.