Повтори, що сказала! [2]

Ця ніч і справді видалася найхолоднішою. Вікна помалював мороз, знову почало сніжити. Ми таки з боєм напекли печива, перед тим збігавши в магазин, облазивши половину крамничок та вимазавшись украй борошном. Потім за годину те печиво вм’яли, навіть не додивившись половину сезону «Качтективів». На третій серії Кіан узагалі заснув, і я вилізла з-під ковдри, щоб забрати ноутбук. Мені й самій хотілося спати, очі заплющувалися самі по собі. 

— Вів, ти встала — і мені стало холодно, вернися на місце, — пробурмотів він, не розплющуючи очей. 

— Як же ти спав раніше без мене під боком? 

Кіан важко зітхнув, наче я його змусила навіть уві сні логарифми рахувати. 

— У шеольських стражданнях та муках, навіть очей за ніч не заплющивши. Через те я такий злий був. Тепер лягай назад, безсердечна. 

Я сперлася на лікоть і повернулася до нього обличчям. Хитро примруживши очі, пробіглася пальцями по голій шкірі його плеча. Коричневий светр тепер валявся на бильці дивану, бо його Кіан скинув зі словами: «Тут спекотно, як у казані з грішниками!» На що я йому сказала, що він і є грішник. 

Здається, він мені не повірив.

Кіан розплющив одне око й смикнув куточком губ. 

— Давай тут залишимося назавжди. У мене такого чудового відпочинку ще ніколи не було. 

Я розсміялася. 

— Ну так, чудово лежати й нічого не робити. Але можу закластися, тобі скоро набридне. 

— Якщо ти ляжеш назад і вкриєш нас обох ковдрою — не набридне. Сили небеснії, подумати тільки, що тебе хотіли викрасти в мене. 

Я здригнулася від раптового нападу спогадів. Кіан зрозумів свою помилку й підтягнув мене до себе, чоломкнув мене в лоб і прошепотів: 

— Пробач. Котра година? 

— Одинадцята. 

— Час вмикати ялинку й повільно виповзати надвір. 

Я ввімкнула гірлянду на ялинці, а ще на фіранках на кухні, поналивала в термочашки малинового чаю й стала вдягатись у все найтепліше, що мала. Глянувши на термометр, я зрозуміла, що моє бажання потикатися різко впало, але вночі на Різдво місцеві запалюють купу вогнів, усе сяє й перелискується, а ще ж сніжить. Будинок стояв на узвишші, містечко простягалося прямо під нами, і все те багатство краси буде на долоні. 

Поки Кіан облаштовував тепле місце на порозі, я збігала в нашу кімнату й дістала з валізи подарунок. Вдихнула й видихнула, тамуючи хвилювання. А якщо не сподобається? Кіан міг купити собі мільйон таких, але тоді взагалі проблема подарунка не стоїть: він може купити собі будь-що. 

Святі сили, коли я стала такою романтично-солодкою? 

Покусавши потріскані губи до крові, я таки вибігла надвір і ледь не врізалася в Кіана, який підкидав у вогнище збоку кілька палиняк. Я опустилася на купу подушок і пледів, поставила термочашки збоку та охнула, глянувши на красу, що розкинулася внизу. Кіан примостився поряд, склав ноги навхрест і потер руки. 

Кілька хвилин ми просто мовчки сиділи й дивилися на містечко, що яскраво світилося, прорізаючи густу темряву ночі, заметене снігом і заплетене товстими вуличками, де снували люди. 

Усередині щось тьохнуло, кров’ю розлилося тепле відчуття радості й захвату. Я дивилася на це містечко, на завтра, на наступний навіть рік без звичного страху, що щось піде не так. Усе буде добре, я чомусь мала цю впевненість. 

Я дивилася на небо, іноді щось казала, мовчала, мовчала багато, роззиралася. Кіан теж дивився на небо, але частіше знову звертав очі на мене. 

У кожного завжди свої небеса. 

— Подай, будь ласка, чай. Треба було долити туди рому. Було б тепліше. Щонайменше видавалося б, що тепліше. 

— Ти змерз? — здивовано здійняла брови я. 

— Хочеш мене зігріти? 

Я підсунулася ближче й притулилася плечем по плеча. 

— Я не це мав на увазі. 

— Що сказав, то сказав. 

У цю мить внизу в місті годинник почав пробивати північ. Я зітхнула, поворушившись, пововтузившись, мляво повернулася до Кіана обличчям, сунула руку в кишеню й підвела очі, зустрічаючи його чорні очі. 

— Хто перший? 

— Давай ти, — стенула плечима я, прикусивши губу. Він без зайвих слів дістав коробочку з кишені (генії мислять однаково!) і зняв кришечку. Я примружилася, ніби у світлі ліхтарів та відблисків вогнища не могла розгледіти, що там. Фото. Якийсь будинок, певно, точно не в Ісландії, бо видніється добре знайомий мені океан, пальми й сонце… Надто знайомий пейзаж, який я не могла дешифрувати. Може, ззаду підпис?

Я спантеличено глянула на Кіана. 

— Звідки це фото? Знаєш, треба було його подарувати раніше, коли ми тільки приїхали. Глянеш на нього — і відразу тепло. 

Я задубілими пальцями дістала світлину з коробочки. Підпису ззаду не було. 

Хоч би написав «Щасливого Різдва, ненавиджу тебе, Віві». 

— Увесь цей час я думав над твоїми словами про те, що моя квартира — не твій дім. І хоч це не зовсім так, змінити твої відчуття я навряд зможу. Тому подумав, що… було б добре мати свій дім. Удвох. На березі океану, біля Халофіту. Тепер слухати шум океану можна без домішок гудіння машин. Думаю, тобі сподобається. Обов’язково сподобається. Це не зовсім подарунок для тебе, радше для двох нас, але… 

— Ох, — тільки й вимовила я, випустивши густу хмарку дихання в повітря. — Та ти жартуєш. 

— Це був би жорстокий жарт, а я жартую тільки дуже смішно. То тобі подобається чи… 

Я так різко поцілувала його, що останнє слово кануло в холодному, промороженому повітрі. Кіан задоволено розсміявся, а коли я відхилилася, прибрав волосся, що вилізло з-під шапки. 

— Сприйму це як знак того, що тобі дуже сподобалося. 

Тепер показувати свій подарунок стало ще важче, але я покірно витягнула коробку з кишені сунула йому в долоні. Він глипнув на мене з-під лоба, зняв кришку й повільно дістав вінтажний годинник. Для того щоб купити його, довелося попрацювати над десятком машин у Лукасовому гаражі. Навіть те, що гараж більше не належав самому Лукасові, нікого не хвилювало. Мені допомагав Спенсер, бо без нього тепер я не виходила з дому. Навіть якщо мені це не дуже подобалося, таким стало життя.