Повтори, що сказала! [1]

Узимку в Ісландії починалася маленька казка, до якої щонайменше я не звикла: усюди сніг, холодно, сіруватий морок завис над маленьким містечком, куди ми приїхали на канікули, зіпхнувши всі справи на Еллінгтона-старшого. Він-то з Ірен увесь жовтень просидів у Лондоні, поки Кіан заледве під ніч приповзав додому. А під кінець місяця і я вмовила його знайти мені роботу в його дитячому мафіозному садочку. 

Тож під ніч приповзали ми обоє. 

Тепер же ми цілими днями кудись пхалися: на фйорд, гуляти засніженими вулицями з мерехтливими вогниками, відморожуючи собі пальці й щоки, дивитися навіть на полярні сяйва, відвідувати художні галереї. Усе це ми робили повільно й неспішно, наче час у цьому містечку завис, завмер і не рухається нікуди. Я почувалася щасливою в цьому нешвидкому русі віддаленої місцини. За вікном холодно, усередині маленького дерев’яного будиночка, який ми вийняли на місяць, палахкотів вогонь у каміні. Тут усе було таке аж на вигляд м’яке й тепле. Затишне. Килим під ногами, великий диван на пів кімнати, ялинка в кутку. А половину спальні займало ліжко, на якому могла поміститися ціла футбольна команда. І коли я відкочувалася на самісінький край, Кіан своїми загребущими руками повертав мене до себе назад навіть у напівсонному стані. Так ми завжди й спали — Кіан на пів ліжка і я, скрутившись у нього під боком. 

Вранці я прокинулася раніше, аніж зазвичай, що навіть сірий морок не встиг пробитися крізь білі штори. Сам Кіан тихо посопував поряд, ковдра сповзла йому до пояса, мабуть, уночі стало жарко. Я кілька хвилин дозволила собі порозглядати його, прослідкувати кожен вигин м’язів рук, плечей, як мирно тріпотіли вії, а потім стиха встала й пошкандибала на кухню. Досить з нас шикарних млинців, скоро від них нудитиме, цього разу буде омлет. 

Дивна порожнеча в голові мене радувала. Там ніби оселився безпристрасний спокій, який можна перетворити на щось світліше й краще. І навіть повільне й монотонне приготування омлету й заварювання чаю принесло мені купу насолоди. Позаду почулося шаркання кроків, затим Кіанові руки обійняли мене за талію, а його заспане обличчя примостилося в мене на плечі. 

— Я на мить подумав, що ти знову втекла, так що довелося за кілька секунд скласти список, куди можна втекти в Ісландії, — хрипким після сну голосом сказав він. — Не спалося?

Я залила собі чай окропом і повернулася. Він опустив руки й випрямився переді мною. 

— Ні, я виспалася. Доброго ранку. Покажеш список? 

— Ні, не сподівайся. 

Обличчя Кіана розгладилося, на мить набуло виразу цілковитого дитячого задоволення. 

— Що ти тут чаклуєш?

— Варю отруйне зілля. Бери. 

— А ти вже їла? 

— Так, інакше воно б вистигло й було б несмачним. А твій омлет усе ще гарячий. Чаю хочеш? Я зроблю.  

— Хочу.

Я налила йому чаю, узяла свою чашку й, позіхнувши, вмостилася на стільчику, підібравши ноги. Кіан, пробурмотівши щось, усівся поряд, підтягнувши свій стілець якнайближче. Я сьорбнула чаю й не стримала усмішки.

Кіан доїв омлет і випив чай удвічі швидше, аніж я, хоча, видавалося, намагався прилаштуватися до моєї повільності. Я прикусила губу ізсередини й постукала нігтем по стінці чашки. Кіан глянув у вікно.  

— Пропоную сьогодні цілий день лежати й не рухатися. Можна ввімкнути фільм, замовити щось смачне й… — задумливо пробурмотів він, зробив ще ковток чаю, відставив чашку й, піддавшись трошки вперед, сперся підборіддям на мої коліна. — Як тобі, гм? 

— Мені подобається, дуже подобається. Можна ще приготувати різдвяне печиво. Сьогодні ж різдвяна ніч, — я зачепила пальцями пасма його волосся й відхилила від лоба. — Хельга казала, ця має бути найхолоднішою.  

Я теж схилилася нижче, майже зачепивши носом його ніс, і відставила чашку. Очі Кіана вмить потемніли ще більше. Він глянув на мої губи й примружився. 

— Мені подобається ця остання мить перед тим, як ми поцілуємося. 

— А ми поцілуємося? — вдавано здивовано промурмотіла я. 

— Обов’язково. 

Він зачепив мою верхню губу й повільно поцілував, відхилився, не розриваючи цілунку, звільнив руки, м’яко підхопив мене й усадив собі на коліна. Мої пальці самовільно проїхалися по його плечах, я шумно вхопила кисню й відхилилася. Кіан поцілував мене в щоку, щелепу, лишив слід на шиї й підчепив край футболки. Я обхопила його за шию й міцно-міцно обійняла. І він обійняв мене у відповідь, зариваючись носом у моє волосся, його руки м’яко пройшлися по моїй спині, викликаючи табун сиріток. Затим пальцями лівої руки ковзнув по плечу, відсовуючи рукав футболки, лишив там ланцюжок цілунків, знову вернувся до губ. 

Я поклала руки на його плечі, і він миттєво зрозумів, що хочу розірвати цілунок. 

— Я чув, там вийшов третій сезон «Качтективів», різдвяний випуск включно. 

— Ти хочеш перетворити цей день на ідеальний? Тоді там треба ще відшукати у шафі різдвяні теплі кофтини, напекти купу печива, увімкнути ялинку й чекати на подарунки. 

Він знову зоставляє на моїй шиї цілунок. 

— Якщо ти думаєш, що це для мене неможливо, то ти мене погано знаєш. 

— Аж ніяк, я якраз-то впевнена, що для тебе нема нічого неможливого, Кіане Еллінгтоне. 

Він усміхається, коли я відхиляюся. 

— Я все чекаю, коли ти скажеш своє звичне «Я ненавиджу тебе, Кіане Еллінгтоне». 

З його вуст власне ім’я звучить так дивно, що я кривлюся й заплющую очі. Затим кладу йому руки на плечі й ледь чутно промовляю: 

— Бо я люблю тебе, Кіане Еллінгтоне. 

Мить — і він однаково не рухається, наче застиг і завмер. Ще мить — плечі опадають й опускаються, ніби він розслабляється після довгої напруги. Коли я розплющую очі, Кіан дивиться на мене невідривно, навіть не кліпаючи. 

— Повтори це. 

— Ніт, — я зіскакую на ноги, ледь не впавши, і кидаюся у вітальню. Проте мене перехоплюють на порозі. Ми разом падаємо на диван з купою пледів та подушок, та навіть тут мені не вдається втекти. Кіан виборсується перший і нависає наді мною. Його дихання таке ж рвучке, як і в мене.