Віві, ти кабріолет [1]

Нічого, анічогісінько не було добре.

Мені видавалося, що з кожним подихом мої легені згоряють, наче хто їх у вогнище всадив. Спина боліла від незручного положення, ноги й руки затерпли, а коли я в напівсвідомому стані постаралася поворушитися, тіло віддало болем. 

Мамо рідна. 

Я зробила ще вдих і таки розплющила очі, але сенсу в цьому було небагато: у приміщенні було заледве світло, темні тіні ширяли під стелею. А я, виходить, лежала на підлозі. Чудовенько. Руки в мене були зв’язані, а ноги затерпли, тож поворушити ними й без того завдання не з простих. 

— Я розв’яжу тобі руки, коли ми сядемо на літак. 

Голос Лукаса, видавалося, кувалдою пробився в мою свідомість. Ох, літак?

— Ми їдемо на канікули? — слова вирвалися хрипкі, у горлі стояла сухість. Лукас гмикнув. 

— У тебе канікули не були передбачені, але Лукас відмовився їхати без тебе, — буркнула Тата десь зліва. Від її слів мене пробрав напад нудоти. — Довелося ще трошки постовбичити в Новому Атлантисі. 

— А зараз ми де? 

Мені ніхто не відповів, тому я зосередилася на собі, на своєму дихання та відчуттях. Пістолет у мене забрали — я не відчувала його важкість. Телефона й ключів теж не спостерігалося: кишені нічого не відтягувало. А ноги в мене, схоже, вільні. 

— З Ільясом усе добре? — знову вирішила я випробувати щастя. 

— Так, — відказала Тата, почулися її кроки, затим прочинилися двері. Хтось щось коротко пробурмотів, а потім загупав по чомусь металевому. — Лукасе, картину завантажили, за пів години виліт. Давайте швидше. А то ще її коханець прилетить з рятувальною операцією. 

Було б непогано. 

— Чейз вимкнув транспортери? 

— Звісно. Бромпт не сяє від щастя, що ми використовуємо його базу, але нічого, потерпить. Виходимо. 

Лукас наблизився до мене й рвучко поставив на ноги. І я, звісно ж, не втрималася. Він зловив мене під руки й утримав, я зло глипнула на нього й зціпила зуби. Мені видалося, що навіть зовнішність у Лукаса стала інакшою, наче очі потемніли, щоки запали, волосся стало незвично куйовдитися. У цю мить досередини зайшло ще двоє чоловіків, один із них — мабуть, той, що стояв біля дверей в Ільясовому будинку, — підхопив мене на руки. Я аж щелепою клацнула. Як мішок, чесне слово. 

Увесь цей час ми сиділи, як виявляється, у контрольній вежі невеличкої авіабази. Прокліпавшись та змахнувши сльози від різкої зміни освітлення, я помітила, що звідси відкривався хороший краєвид на злітно-посадкову смугу, ангари й літаки. В обличчя мені дмухнув гарячий вітер, який не приніс звичного солонуватого запаху океану. Це був запах трави. 

Ми не в Новому Атлантисі. 

До горла підкотилася тривога, долоні відчутно змокріли, під колінами теж зібрався піт. Мені в якусь мить здалося, що я зараз не вдихну й просто вимкнуся.  

Ми спустилися й організованою групкою попрямували до невеличкого в порівнянні з іншими літака з опущеним трапом. Я глянула на світлу маківку Тати попереду. Йшла, наче королева, їй-бо. Аж роздерти її схотілося. 

Тіло потроху поверталося в норму, я нормально відчувала біль і в руках, і в ногах, і в попереку. Нервово роздумуючи, що ж мені тепер робити, куди тікати й за що хапатися, я покусувала губу й крутила головою, що чоловік, який ніс мене, роздратовано чмихав та бурмотів щось собі. Я його не слухала. 

Зліва стояли в рядок контейнери, справа — літаки та ангари. Там чувся легкий стукіт та шум, мабуть, від працівників. Значить, бігти туди — не варіант. Бігти краще наліво. 

На мить западає така тиша, що наші кроки видаються гупанням слонів.  

І тут справа лунає вибух, такий гучний, що мене оглушує, а тілом котиться паніка, яка змішується з тваринним страхом. Затим ще один, проте вже ближче. Охоронці групуються, чується звук тупоту по бетону. На мить завмерла тиша, серце важко й гулко стукотіло, мозок намагався вирахувати, як рятувати тіло, коли рвучко лунає перший постріл — і все перетворюється на хаос. Я зістрибую з рук чоловіка, який не знає, чи тримати мене, чи ховатися, чи діставати пістолет, саме в ту мить, коли літак, припаркований біля ангара, вибухає. Я вихоплюю пістолет (о, здається, це мій!) з-за пояса невдахи-охоронця й кидаюся в інший бік. Кулі посипалися по металевій обшивці найближчого літака, здіймаючи іскри. 

Йойки, на це я не сподівалася. Схоже, утрапила в якийсь фільм-бойовик, сам того не бажаючи. 

Я глитаю гаряче повітря, намагаюся вслухатися в те, що кричать Тата та Лукас, проте всі швидко забувають про мене й просто ховаються. Правильний вибір. Я притулилася до контейнера з написом «Деталі», перевірила заряд і роззирнулася. Гаряче повітря попекло груди, я осідаю на запилену землю. Людські силуети маячили всюди: на дахах, на землі, за літаками, між антенами й між кабінами транспорту. Я прикусила щоку ізсередини й відкинула волосся з лоба. Ну нічого. 

Лунає ще один потужний вибух, повітря наливається пекельним вогнем, і я запізно чую кроки поряд. Смикаюся вже тоді, коли чиясь рука затуляє мені рота. 

— Тш-ш-ш, — шикає Спенсер й осідає поряд. — Оце ти фаєршоу влаштувала, Вів’єн. Ти й справді кабріолет.