У пастці звіра [4]

Наступного дня ми невідворотно посварилися. Це було так само передбачувано, як і те, що Земля зробить оберт навколо своєї осі й поверне нас під світло Сонця. Я ненавиділа це, ненавиділа, що доводилося стикатися з ним лобами й кожному з нас доводити те, у чому не збиралися поступатися. У цьому були негативні сторони нашої впертої схожості. 

Питання того, чи я взагалі можу виходити з будинку, стало руба. 

Кіан дратувався, ходив з кутка в куток, наче не знав, куди йому приткнутися, знову зупинявся переді мною навпроти дивану, кидав насуплений погляд і знову повторював свою ходу. Мені хотілося нагадати йому, що я взагалі не зобов’язана щось йому казати, виправдовуватися, просити, але направду я відчувала себе зобов’язаною. Ми ніби зрослися в одне-єдине ціле, яке має знати, куди поділася його суттєва половина. 

— Нічого зі мною не станеться, а як станеться, то ощасливиш батьків. 

Кіан зупинився й закотив очі. 

— Ти з мене знущаєшся? 

— Ну, може, трошки. 

У цю мить йому знову — удесяте за день — зателефонували, він відповів на дзвінок і майже рявкнув на нещасного або нещасну, хто там до нього добивався. 

— Так! Чорт! Добре, зараз. Ні, не близько, буду за годину щонайменше. Поки… — він зітхнув й опустив вільну руку. — Нічого поки не робіть. Гейл знає свою справу, а ви не заважайте йому. 

— Що цього разу? — буденно спиталась я, коли він кинув телефон на диван і на мить замружив очі. 

— Їду в офіс, потім договоримо. 

— Поки ти повернешся, сенсу говорити не буде, уже все мине, — буркнула я, та Кіан не відповів. Він стягнув через голову футболку й знову почав свій забіг по кімнаті. Я лиш задивилася на мить на м’язи на його спині, а потім знову втупилася у свої коліна. Нема чого заглядатися. — Що сталося, Еллінгтоне? Пожежа якась? 

Він спинився, застебнувши лише один гудзик на сорочці. 

Я не дивилася. Ніт. 

Та кого я обманюю. 

— Дакота забралася в офіс, викрала картину й допомогла вибратися твоєму другові Лукасові. 

— Вона знає, що картина отруєна? 

— Видно, так. Тебе зовсім не зацікавило те, що Лукас утік? 

Я стенула плечима, опустивши погляд. На пам’яті спливла наша остання розмова, і від того мене пробрали сирітки. 

— Я дуже за нього рада. А ще більш радою стану, якщо так само хтось мені допоможе втекти звідси. 

— Віві! — тепер уже навіть без натяку на жарти чи м’який тон рикнув Кіан. — Це не мої забаганки, це вимушені заходи, щоб… — він випустив повітря з легень, застібнув решту ґудзиків і продовжив уже спокійніше: — Щоб усе було гаразд. Ми договоримо. Просто пізніше. 

Він, проходячи повз диван, поцілував мене в маківку й прошепотів щось, що я не розчула. За ним зачинилися двері, і мені стало холодно й до дрижаків сумно. Я обхопила себе руками й підтягнула ноги. Відчула себе в клітці — найсправжнісінькій клітці, де на входах та виходах стоять вартові. 

Цікаво, якщо зараз вийти, вони мене випустять? 

Біля стегна завібрував телефон — повідомлення з невідомого номера. Відповіді надіслати я не могла, опції такої навіть не було, але сам текст повідомлення й не передбачав відповіді: «Приїжджай. Сама. Ільяс. Будь ласка». 

За мить прилетіло ще одне послання: «Не лише твій залицяльник уміє вбивати». 

Кілька секунд — і повідомлення просто зникли. Дурна й клішована пастка, яка працює на всі сто. Хоч би щось оригінальне. Та, мабуть, у тому й був сенс, щоб я здогадалася, куди й до кого їду, кого знайду там. Навіть якби мені написали «Приїзди, ми тут» — я б без вагань поїхала, бо ж сама шукала їх. 

Тата й Лукас. Треба їх знайти раніше за Кіана. 

У мене з’явилося тонке відчуття дежавю, над яким я замислилася лише тоді, коли натягувала джинси, які вчора ввечері разом з іншими речами та ключами від наших машин приніс Бромстад. Згадавши слова Кіана про те, що не варто недооцінювати людей у їхньому бажанні нашкодити, я подумала хвильку й таки взяла пістолет. Затим прихопила ключі від Міллі. Гадки не маю, де та підземна парковка, але сподіваюся дізнатися. 

У самурая нема цілі, є тільки шлях, що пролягав через мармурові сходи й великий білий хол. Я вийшла за двері, стиха причинила їх і роззирнулася. Нікого. Значить, по будинку мені шаритися можна? Видавалося, що в домі лишилася я сама, що Кіан забрав із собою весь живий дух. Та не встигла я збігти сходами, як у спину ввіткнувся дуже відчутний гострий погляд іншого — не певна, що живого, — духа цього маєтку — Еллінгтона-старшого. 

— Ти певна, що це хороша ідея? 

Я повільно обернулася й підвела очі. 

— Не дізнаюся, поки не спробую. 

— Спроба невдала. Кіан попросив мене прослідкувати, щоб ти нікуди не зникла, не втекла, не пішла, не вистрибнула у вікно... Мабуть, малися прецеденти, — на його безжиттєвому обличчі майнула усмішка. Я навіть не здригнулася. 

— Я однаково піду й знайду Тату. Це у ваших же інтересах, хіба ні? Не підстрелять — нічого не зміниться, а підстрелять — ну то й хай. Лукас же теж утік. А я ще та наживка, — я бездумно смикнула кутиком губ. — Ви ж хотіли, аби з мене була користь. Кіан це використав як аргумент, щоб зоставити мене серед живих. Ну от, сама напросилася. 

Пан Арчибальд схилив голову до плеча, і в цьому пташиному русі я впізнала Кіана. Його очі блиснули зацікавленістю. Я гмикнула. Цей чоловік має бездонне терпіння. У його офіс пробралися невідомі, утік важливий зрадник, а він спокійний, наче удав. 

— Бромстад проведе тебе до твоєї машини. Постарайся вилізти цілою, Вів’єн. Кіан хоче познайомити тебе з Ірен. А для цього треба вижити. Візьми Спенсера із собою. Так безпечніше. 

Я коротко йому всміхнулася. 

Познайомити мене з Ірен?