Увага: розшук [5]

Кіан позаду навіть не поворухнувся, хоча йому точно навряд подобалося, що про нього говорять отак зневажливо. Я опустила очі. Направду мені не хотілося нікого захищати: ані Кіана, ані Лукаса, ані Тату. 

Усі вони одного штибу, хіба що Кіан ніколи не намагався цього приховувати.

«Що б не сталося — то цілковито його відповідальність, Віві. Дозволь дорослому чоловікові самому відповідати за все».

Кіан теж дорослий чоловік, за його ж словами. І буде краще, якщо він сам відповідатиме за свої вчинки. 

Я гмикнула. 

— Нікого. Обоє телепні. Еллінгтони злодії, Тата теж, бізнес її батька — нелегальний, як і бізнес батька Кіана. Кого з цих грішників ти пропонуєш мені зробити святим? Я дурепа, бо живу у квартирі з тим, хто став причиною річних страждань, а затим і радощів, бо саме завдяки звільненню я стала ганяти. Як би мені не подобалася журналістика, зараз я б нею нізащо у світі не стала займатися. 

Я відчула, як Кіанові пальці стиснулися в мене на плечах, а сам він прочистив горло й кахикнув. Лукас навіть очей на нього не підвів. 

— Я знав, що тобі забракне духу відплатити, Віві. Як ти взагалі можеш його терпіти? Він жахлива людина, Вів’єн. Ти ж його геть не знаєш… 

Я повільно випустила повітря з грудей, знову сперлася щокою на долоню й на мить заплющила очі. 

— Чому я маю шукати якогось янгола, якщо сама далека від святості? У тому й сенс. Я така ж сама. 

На кілька секунд повисло мовчання. 

— Мені дуже сумно переривати задушевні бесіди, але може, шановний таки підкаже, де відшукати Дакоту? — вклинився Кіан, виступивши з-за крісла. 

— Ти так запросто віддаси свою найкращу подругу на заклання? — знову проігнорував його Лукас, питливо вглядаючись у мене. 

Я насупилася. Ми не обговорювали, якою буде доля Тати після цього всього. А особливо якщо вона опиниться на боці переможених. Я не збиралася її засуджувати, викривати абощо. Мені хотілося поставити величезну крапку в цій справі. 

— А чи ставив ти це питання Таті, коли мене ледь не пристрелили серед ночі? Коли розграбували мою квартиру? Що ви там, до речі, шукали?

Лукас цокнув язиком.  

— Тата обіцяла, що з тобою нічого не станеться, — відповів він, оминувши останнє питання. 

— Хороша обіцянка, мені подобається. 

Кіан збоку важко зітхнув, коли задзвонив його телефон. Поряд майнуло чорне пальто котрогось з його прибічників, і я напружилася, пальцями вщипнула себе за щоку. 

— Так, Катріно, слухаю. Чудово, відправ Гейла з хлопцями за адресою, хай розберуться, так, ми скоро будемо. Скажи Гейлові, хай потім зв’яжеться зі мною. Дякую. Ходімо, — Кіан шарпнув мене за руку, очевидно, завершивши розмову. Я вигнула брови й кутиком ока помітила, як суттєво напружився Лукас. — Оцей нічого не скаже, ми перекрили всі в'їзди та виїзди з міста та обшукали клуб. Тут її нема, удома теж, у всіх місцях, де вона зазвичай буває, теж. Нам нема чого тут стирчати, Віві. 

— Що ти збираєшся робити? 

Його погляд був надто важким. 

— Поки збираюся просто знайти її. Поки що. Мені треба, щоб вона цілковито прибрала свій контроль з порту і сама опинилася під моїм контролем. 

— Ні, я про Лукаса. Що буде з ним? 

Кіан перетяв плечима. 

— Залежить від того, наскільки далеко він зможе втекти. 

Я зціпила зуби. Хотілося сказати, що я не збираюся брати в тому участь, сказати, що якщо хтось з нас не вийде живим з цього, то я вдушу його власними руками. Я обернулася й кинула останній погляд на Лукаса. Той усе ще сидів у бордовому кріслі й не рухався. 

— Краще їдь звідси, Лукасе. Щонайшвидше. 

У напівтемряві коридору ми швидко крокували плече об плече, а позаду пружно прилаштовувалися до нас чоловіки в чорній формі. Я коротко зиркнула в основну залу, але там уже було порожньо, навіть сліду від затишної конфіденційної вечірки не лишилося. Ані звуку. 

Біля дверей я схопила Кіана за лікоть та спинила. За нами спинилися і його люди, але він кивнув їм виходити надвір під дощ. Коли ми в коридорі лишилися самі, я причинила двері й кинула на Кіана погляд з-під брів. 

— Хочеш запропонувати мені пощадити ту, що обікрала мене на кілька мільярдів? — посміхнувся він, схиливши голову набік. 

— Ви вже її знайшли? 

Кіан невизначено повів плечима. 

— Це в порту важко когось помітити, коли там працює з кілька сотень людей, а Лукас ошивається серед робітників ледь не щодня, що легко вважаєш його за свого. Камери, як я тобі казав, вимикають, хоча ми встановили й власні, проте не всюди, а ще на них досить легко викривити сигнал. Дакоти в порту ніколи й не було видно, усім керували Дженна та Лукас і купа інших працівників, жоден з яких не мав повної картинки того, що він робить. Але тепер їй важко втекти.

— То ви таки її знайшли? 

— Поки ні, але шукаємо, — він глянув у дверну пройму, стиснув щелепу, що жовна на щоках заходили, а потім глипнув на мене. — Я тобі обов’язково повідомлю, як тільки ми натрапимо на Тату. 

Я цокнула язиком. 

— Утрачаєте хватку. І не говори зі мною так, будь ласка, ніби я пацієнт психлікарні, — рівним тоном попрохала я й склала руки в замок. — Тату я тобі все одно на поталу не віддам. У мене нема рожевих окулярів, Кіане, — я помахала рукою перед обличчям. — Я чудово розумію, що їй світить, якщо вона втрапить тобі в руки. Я знаю, хто ти, знаю, що ти робиш, не треба прикидатися, ніби цього разу все буде інакше, що ти різко станеш білим і пухнастим до всіх. 

Ми схрестилися з ним поглядами, проте цього разу відступати я не ладна була. 

— З тобою ж вийшло інакше, з тобою ж білий і пухнастий, — він підступився на крок, а я, навпаки, позадкувала, прикидаючи, яка там відстань до стінки. — Але ти маєш рацію, Віві. Просто будь обережною, гаразд? І не лізь кудись безоглядно. Я, може, не чоловік твоєї мрії, але… — Кіан чоломкнув мене в лоб, сунув руку під плащ і дістав такий самий Glock 19, який був у мене. — Тільки голову мені не прострель. А то хтозна, чи живе в тобі та стара ненависть.