Увага: розшук [4]

Не сказати, що Лукас і справді очікував на мене. Офіціант відвів мене від основної зали в коридор, де розташовувалися приватні кабінети, прочинив двері до одного з них та впустив досередини. Я повільно переступила поріг, роззираючись і пальцями мнучи куртку. Волосся знову поприлипало до щік, і в якусь мить мене охопила паніка, поки я не вирізнила в кутку за більярдним столом Лукаса в бордовому кріслі, схожому на те, у якому хвилину тому сиділа я. Кабінет був прикрашений старовинними книгами та глобусами, мабуть, тут проводять важливі зустрічі та переговори. Тут було максимально комфортно й зручно, мало шуму й відволікань. Думаю, у тому й увесь сенс — зазвичай у таких закладах відпочивають люди, які цінують тишу на конфіденційність.  

Лукас був не сам. За більярдним столом стояло ще двоє чоловіків, але на мене вони не звернули жодної уваги. Лише Лукас питливо вдивлявся, наче бачив уперше. А мені так і видавалося, ніби я побачила його вперше. У тому бордовому кріслі він не був схожим сам на себе. Щось було в його поставі, виразі обличчя, навіть у тому, як він поклав руки на бильця, що змушувало мене нервувати й пильно приглядатися, аби зрозуміти, чи Лукас переді мною, чи якийсь міраж. 

— Віві? Привіт. Сідай, — він указав на крісло навпроти й дочекався, поки всядуся. Завбачивши на ньому костюм, я смикнула кутиком губи, умостилася якнайзручніше й стряхнула вологим волоссям. — Як справи? 

— Що ти тут робиш, Лукасе? 

— Можу спитати в тебе те саме. 

— Шукаю Тату. У нас на гонці виникла певна проблема. Може, ти знаєш, де вона? 

Лукас стенув плечима. Від того короткого й байдужого руху неприємно стисло живіт. 

— Не бачились останнім часом. 

Я кивнула, наче повірила. Питати більше нічого не хотілося. Сенсу було в тому небагато, якщо він і надалі відповідатиме односкладно й безсенсово. Та й направду щось у мені протестувало проти того, щоб я намагалася вивідати в Лукаса хоч щось. У мені здіймався мовчазний бунт проти цього Лукаса, і десь на підсвідомості мені все здавалося, що я на межі руйнування останнього спокійного прихистку в цьому місті. 

Я пальцями м’яла м’яку оббивку крісла й жувала щоку ізсередини. 

— Хай там як, але мені прикро, Лукасе, що я була жахливим другом, якщо ти не довірився й нічого мені не розповів. Мені шкода. 

Він важко зітхнув, відвів погляд і гмикнув. Збоку почулися розмови, звук биття шарів, і я згадала про присутність зайвих вух. 

— Ти хороший друг, Віві. Я просто не хотів, щоб ти вмішувалася в це все. Моя мотивація — твоя мама. Це все. 

Я здригнулася. Несподівано. Моя мама? Справді? Ні, не хочу знати. Не-хо-чу. Ні. Досить того, що в це вплуталася я, не треба сюди доєднувати і її. Навіщо постійно смикати пам’ять про неї, а не зоставити у спокої? 

Я схилила голову й глянула на нього з-під брів.

— Мама ніколи б не схотіла, аби ми встряли в невідь-що. 

— Це не невідь-що, Віві. Це як для тебе твої машини й гонки. Маленьке захоплення, велика помста. 

Я вигнула брову. 

— Маленьке захоплення з перепродажу зброї? Зі збитками в кілька мільйонів чи мільярдів? 

— Ще одна причина, чому я не хотів тобі нічого казати, полягає в тому, що ти постійно водишся з тим проклятущим мафіозником, Віві. Навіть попри те що він винуватий у смерті твоєї матері. 

Я вигнула брову. Він говорив це серйозно. Він вірив у кожнісіньке слово, що промовляв. Лукас у костюмі був не тим Лукасом, який учив мене крутити гайки. 

Я випустила з легень усе повітря й учепилася пальцями в бильця. Хотілося відказати йому щось на це, але сенсу було небагато. Я втомилася повторювати, що смерть мами — невідворотна подія. Досить перекладати її на чиїсь плечі. Так, це справді було зручно, так, це легше, коли перед тобою стоїть уособлення твоєї великої біди, але це шлях нанівець. Шлях, який просто заводить у Тартар. 

— Як знаєш. То ти не скажеш, де Тата?  

Ми кілька секунд просто дивилися одне на одного, наче змагаючись, хто перший відступить. Я розслабилася, заклала ногу за ногу й сперлася щокою на руку. Крісло справді страшенно м’яке й зручне. 

У цю мить за дверима почулися важкі кроки, стулки розчинилися так рвучко, що мій навіяний спокій змело. У напівтишу ніби ввірвався ураган, до якого я не була готова. Повернувши голову, я відразу влетіла в чорну глибину очей Кіана. 

Їдеш в офіс, кажеш, Еллінгтоне?

Тепер та глибина була далека від спокою. Я ніби справді бачила, як швидко підіймалися та опадали його груди від важкого дихання. Стиснені щелепи от-от заскриплять, якщо він вимовить бодай слово. 

Може, на мені десь справді жучок? Чи то візит сюди запланований? 

А в його очах так темно, що там можуть жити хіба вудильники. 

— Еллінгтоне, — зненацька просяяв Лукас, що я здивовано глипнула на нього. — Радий бачити.

Кіан кинув на нього короткий погляд, кивнув і зупинився за моїм кріслом, сведлячи мене так, що я розуміла: милості до мене не буде, аж ніяк. 

За дверима все ще лунали кроки, вигуки, шум. Таки не сам, певно. Затим двері зачинилися, двоє чоловіків у чорних пальтах стали біля стулок. Ефектно. 

Я вичекала кілька хвилин, гадаючи, чи стане щось говорити Кіан, чи ні, і нагадала про себе: 

— Ну то що, Лукасе? Де Тата? 

— Сподіваюся, у безпеці. А то від цього, — він кивнув на Кіана, — можна чекати чого завгодно. Бідна дівчинка просто намагається повернути собі справу свого батька, яку твій залицяльник пригріб собі. Чи станеш ти захищати його, який викрав надбання Серрано, чи свою подругу, яка просто намагається вернути собі своє?