Увага: розшук [3]

Досередини потрапити Ільясові не вдалося. Це був не просто якийсь там клуб-забігайлівка-зборище-анонімних-зрадників без вивіски, а елітний клуб, де біля масивних дубових вхідних дверей стояло двоє кремезних чоловіків. Від одного погляду на них мені стало ніяково й майже боляче. А я ще в джинсах, мабуть, не по дрескоду. 

Як сюди Тата пробралася?

Кенджі спробував переговорити з ними, але зазнав поразки, як й Ільяс. Я, змокнувши до нитки, розізлилася й пішла сваритися сама. Але вся хоробрість утекла, підтиснувши хвіст, коли ті зміряли мене таким поглядом, наче якийсь листок прилип до підошви. 

— Мене звати Вів’єн Боннер, — назвалася спершу, затуркавши страх кудись глибоко. — Можете, будь ласка, покликати Дакоту Крус або Лукаса Руїса? Або пропустити мене, я особисто їх відшукаю. 

Чоловік справа повів густою бровою, і в якусь мить я була ладна повірити, що зараз почую, що тут таких ніколи не бувало. Проте він навіть не поворухнувся, навіть не спробував виконати моє прохання. Я прикусила щоку ізсередини, прочистила горло й дещо здавленим голосом промовила: 

— Я від Кіана Еллінгтона, якщо що, — для переконливості підняла руку, на якій досі тягала його перстень.

Кенджі позаду мене крякнув. 

Чоловіки перезирнулися, гмикнули, й один із них нарешті відчинив для мене двері. 

Та невже? Кіановий авторитет творить дива, і я подякувала йому подумки за те, що не забрав у мене цей перстень. Ну й за те, що такий небезпечно-прекрасний трішки кримінальний авторитет. 

— Лише пані Вів’єн, — буркнув він до хлопців, а сам відступився, щоб я пройшла, і навіть притримав двері. Я обернулася, винувато стенула плечима, махнула їм рукою й увійшла досередини. За мною, наче за в’язнем, замкнулися двері. 

Я просувалася дуже повільно. Усередині панувала атмосфера стриманої розкоші (хоча спочатку я пораділа хоча б тому, що тут було сухо): усюди царював м’який та теплий, дещо розпливчастий напівморок, який заледве розганяло жовте світло від кришталевих люстр. Світло легко лягало на антикварні меблі з темного дерева, шкіряні дивани смарагдово-зеленого та бордового кольорів. Зустрівшись поглядом з паном у смокінгу, я здригнулася. З такими людьми я перетиналася два роки тому під час роботи — липкі, чіпкі погляди, гроші в кишенях та мізках. Грали в карти та більярд, поважно снували офіціанти, майже непомітно забезпечуючи максимальний комфорт гостей. Я ступала по товстому килиму, що приглушував будь-який мій крок, збоку грав живий квартет якусь тиху та ненав’язливу мелодію. На стінах рівнесенько тулилися картини у важких золотих рамах, а поруч з ними виблискували скляні шафи з рідкісними спиртними напоями. Людей було багацько, часто доводилося протискуватися між компаніями елегантно вбраних чоловіків та жінок. 

Мені видавалося, таке можна було побачити лише у фільмах. Може, я сплю й не можу прокинутися? Таке ж цілком може бути, хіба не так?

Офіціант підскочив до мене так зненацька, що я перелякано відсахнулася. У його очах на мить відбилося подивування, яке швидко затухло.  

— Можу чимось допомогти? 

Ага, витурити мене звідси. 

— Я шукаю панну Дакоту Крус та такого собі Лукаса Руїса. Можливо, ви знаєте, де я відшукаю їх? 

Офіціант кліпнув. 

— Перепрошую, а ви?.. 

— Близька подруга. Обох. 

Мені видалося, що йому дуже хотілося смикнути бровою, але він стримався. 

— Зараз уточню. 

Ага, уточнить він. 

Я хмикнула, підвела руку з перснем, який допоміг сюди потрапити, і провела пальцями по волоссю. Насправді дивно, що всі знають, що це прикраса Кіана. Добре, якщо це охоронці його зміїного кубла, але елітний клуб? Які ще секрети в тебе, Кіане Еллінгтоне? 

Хлопчина кинув короткий погляд на мою руку й розплився в усмішці, проте чи то від натяжної ввічливості, чи то справді помітив перстень — ще те питання. Він провів мене до вільного крісла, навіть не завваживши на те, що я була до нитки мокра, знову сліпуче всміхнувся й зник. Я зняла куртку й пильно огляділася. Деякі теж затримували на мені погляд, а потім відводили, мабуть, не вважаючи, що я варта такої уваги. 

Дискомфорт накотився на мене новою хвилею. Цікаво, Кенджі та Ільяс усе ще стирчать надворі чи махнули руками й поїхали звідси? Було б краще, мабуть, якби справді поїхали. 

За кілька хвилин повернувсь офіціант, змусивши мене нервово напружитися й вирівнятися. 

— Панни Дакоти немає. 

— Ох, справді? — я скрушно похитала головою. — Мабуть, ми розминулися. А пан Лукас? 

— Очікує на вас.