Увага: розшук [1]

Мені сниться Кіанова чорно-біла кухня, я, він, ніж у моїх пальцях. Я не збираюся нічого робити, але чомусь слова самі по собі злітають з вуст: 

— Убий мене. 

Кіан відсовує стільчик, зітхає, встає. У його чорних очах плескається лише втома. Ніякого тріумфу, хоча я все думаю про те, наскільки тепер я заслуговую на презирство, віддавши йому свою першість. 

— Якби ти попросила мене про це місяць тому, я б з радістю згодився, але зараз я лише скажу, що ти божевільна, Ві. А може, і місяць тому не погодився, тут як подивитися. 

— Я гонщиця, Кіане, ти не перший, хто каже, що мені знесло дах. 

Ніж вихоплюють у мене прямо з рук, але я не можу сказати, що й сильно тримала його. Коли він блищить у пальцях Кіана, я змушую себе застигнути й завмерти так, ніби мені — хоча це була брехня — насправді не страшно.

— Ти стільки пройшла, стільки пережила, Ві… — шепоче він, і лезо зникає за його спиною, хоча я все ще тримаю в голові його нереальний блиск. — Буде так несправедливо вбити тебе саме зараз, коли все майже скінчилося. Подякуєш пізніше. 

— Ти забрав те, що належить мені! Єдине, що в мене залишилося! 

Я підіймаю голову рвучко, щоб зловити його погляд — погляд отруйно-чорних очей. 

— Думаю, мені є дещо, що можу тобі запропонувати у відповідь. 

Кіан тихо посміюється, і нічна пітьма різко розривається, її густота за моєю спиною розріджується, мережиться місячним сяйвом. 

— І що ж це? 

— Себе самого. Приймеш заміну? 

Я заплющую очі й схиляю голову. Сон витікає між пальців, звивається й блищить у місячному сяйві ниткою. 

— Я ненавиджу тебе, Кіане Еллінгтоне. І твої жарти. 

— Не треба так казати, Вів’єн Фереліт Боннер. А то ж я помру.

Прокинулася від того, що хтось торкався скронь та лоба, пальцями проводив по волоссю. Я застогнала та хотіла скрутитися в калачик, та хтось ще заважав мені. Сон усе ще відчувався між пальцями, усе ще стояв перед очима, усе ще тиснув на груди. Мені видавалося, що ніж от-от має зблиснути на променях місячного сяйва. 

У кімнаті стояла напівтемрява. Морок тяжкими кулаками надавив на очі, змушуючи мене знову їх заплющити. Було жарко, та не від температури в кімнаті, а від того, що поряд мене зігрівав Кіан. Біля нього не треба було сонця чи магії, щоб зігрітися, не треба було обігрівача чи чогось ще. Реальність повільно накочувалася на мене, наче морські хвилі. Коли відкочувалася — я провалювалася назад у напівсон, з якого мене виловлювали спритні пальці. Я поворухнулася, повернулася обличчям до Кіана, вдихаючи його терпкий запах та тепло, розплющила очі. Він монотонно проводив пальцями по моєму волоссю, заледве торкаючись його, і дивився кудись в одну точку на стінці навпроти, покусуючи губу. 

— Ти чого? — хрипко спитала я, усе ще важко розрізнюючи щось крізь паволоку на очах. — Кіане? Ти мені на голові вже кубло скуйовдив? 

Він важко зітхнув, що я всім своїм тілом відчула цей рух, перевів погляд на мене й схилився ближче. Чорні очі як дудка для змії. 

— К-Кіане? Що на тебе найшло? Прокинувся не у вдалу для кримінальних авторитетів годину?

Він не відповідав, і це мене лякало ще більше. Тому я вирішила більше нічого й не питати, а просто рівно дихати й не ворушитися. Кіан пригріб мене ближче рукою, наче мішок з кістками, сповз нижче з подушки й утупився носом мені в шию. 

— Мені наснилося, що ти зникла, — прохрипів він і, здалося, якось натужно сміхотнув. — Аж самому дивно із себе. Раніше зі мною такого не було. Зробив би кардіограму — діагностував би аритмію. 

Я не знала, що відповісти на це, а тому мовчки пальцями занурилася у його волосся й погладила. Він втягнув повітря крізь ніс і повільно випустив з легень. 

— Я давно прокинувся, не міг заснути. Якби ти спала далі, я б тобі за десять хвилин спорудив хорошу зачіску, — зненацька пхикнув. — Мені просто завжди хотілося спробувати сплести щось. У мене, — він підвів очі, ніби хотів углянути своє волосся, — матеріалу не вистачає. 

— Ну-у-у, — розсміялась я, рукою торкнувшись густих пасом. — На кілька хвостиків у стилі à la фонтан має вистачити. 

— Глянеш сьогодні мою машину? — спитав зненацька Кіан, глянув угору й примружив очі, ніби боявся, що я зараз якщо не відмовлю, то полізу битися. — Будь ласка. 

— Це плата за зачіску? 

— Це прохання по старій дружбі. Розкидатися такими чарівними механіками — гріх. 

— Я ж думаю, чому ти був проти того, щоб я ішла з тобою в клуб, — я примружила одне око. — У тебе безвихідь з механіками! 

Кіан мій жарт не оцінив. Навіть не всміхнувся. 

— Механіка я знайду, а ось безвихідь у мене з тобою, Віві, — він виліз з-під пледа й почалапав до дверей. — Вмивай очі й ходи пити чай. 

— З учорашніми млинцями? — спитала я й підвела погляд на власне волосся, що спало на лоб. — Зачіска в мене вже є, майже офіційний прийом. 

— Давай швидше, — поквапив Кіан уже з коридору. — Інакше я передумаю, тож поїдеш працювати голодною. 

Я всілася, закліпала, намагаючись зрозуміти, чому так темно, поки до мене не дійшло: надворі лупив дощ. Знущання. 

— Це суперечить будь-яким гуманним правилам поводження із заручниками. Ти й сам ще свої світлі оченята не пролупив!   

Десь поряд задзвонив телефон, і я, намагаючись перебороти страшенне бажання завалитися назад спати, стала шарити рукою по всьому дивану. Яскраве світло екрана влупило по очах, я зойкнула й майже бездумно прийняла виклик. 

— Привіт, Віві, як справи? 

— О, Кенджі, — я прочистила горло, намагаючись позбутися напівсонного хрипотіння. — Я не сплю. Ніт. 

— Ти дзвонила Таті? Бо ніхто не може до неї добитися з учорашнього вечора. 

Щось в’язке закрутилося в грудях. 

— Е-е-е, ні, вона була поза зоною, тож я лишила їй повідомлення, але від неї ні звуку. Аби ж нічого не трапилося, бо це ж Тата… 

У коридорі майнула тінь Кіана. 

— У рейтингу вона стоїть четвертою, хоча Ільяс клянеться, що її не було поряд з вами на заїзді. Його несправедливо посунули, — зненацька разом з голосом Кенджі проклюнулося бурмотіння Ільяса, тиха музика й дзвін склянок. Вони що, у кав’ярні? — Але ж так не можна, правда? Гонки нелегальні, але ж Тата не стала б когось там підставляти?