Хтось програв [3]

Коли я завалилася до Кіана додому, привітавшись з Марко та Спенсером біля входу, він уже був на місці. На столі стояв ноутбук, на екрані йшов другий сезон «Качтективів», який ми не встигли додивитися (або то радше я не додивилася, бо заснула), а сам Кіан у розтягнутих домашніх сірих штанах та чорній футболці на своїй красивезній біло-чорній кухні випікав млинці. 

Знову. 

Я спинилася в проході на кухню, розсміялася так сильно, що довелося спертися руками на коліна, щоб хоч якось відновити дихання. 

— Ти ніби вискочив з телесеріалу «Відчайдушні домогосподарки». 

— Минулого разу тобі млинці сподобалися, і я подумав, що треба ж нас якось привітати з проходженням у фінал. Заслуженим проходженням, бо ми обоє шикарні водії. 

Я підійшла до нього й глянула на тарілку з уже спеченими млинцями. 

— А тебе з першим місцем? 

— І мене з першим. Ти не засмутилася? 

Я подумала хвилинку, добряче поворушивши своїми відчуттями, і хитнула головою. 

— Ні, я якраз рада, що посіла третє місце. Гра стає цікавішою. А то так можна подумати, що мені всі спеціально піддаються. 

Тепер розсміявся сам Кіан, простягнув руки й обійняв мене, не торкаючись замазуреними в борошні пальцями. Затим однією рукою потягнувся, узяв лопатку й перевернув млинця на пательні. 

Я йому все ж дещо збрехала. Усередині все немилосердно стискалося й невдоволено буркало через те, що я повільно й справді сповзала турнірною таблицею. Іншого шансу в мене не буде. І мені ставало зле через ці думки, хоча я старанно намагалася не уявляти собі «падіння тиранії Вів’єн», але воно однаково поверталося, заполонювало голову й підсвідомість. 

— Я так не граюся. Піддаватися — трошки інфантильно. 

— А як же ти граєшся? Гей, у тебе млинці скоро згорять!  

Кіан усміхнувся, відвів погляд від млинців, подивився кілька секунд на мене й упився в мої губи так сильно, що я розгубилася, устигнувши лише схопитися пальцями за його плечі та міцно стиснути їх. Кімната перевернулася, наче пісочний годинник. По шкірі побігло тепло, та дотики Кіана згладжували його, лишаючи по собі лише млосну знемогу. Млинці забулися, навіть якщо від них лишаться самі вуглинки. Кіан цілував мене ненаситно, випробовуючи кожну мою клітинку. І в якусь мить я відповіла йому не менш сильно, пальцями збурила м'яке чорне волосся. Збурхане серце трепетало в грудях, і я не відчувала більше нічого, крім нескінченних дотиків, які вкривали мене, ніби ковдрою. 

— Я тебе зараз з’їм. 

Я відхилилася, але очі не розплющила, лише покривилася. 

— Давай краще млинці. Здається, вони більш для того придатні. Якщо тільки ти їх усі не спалив.  

Поки я варилася в окропі у ванній, Кіан увімкнув другий сезон заново, зробив смачнючий чай і поставив між нами млинці. Я гляділа на них, наче вовк на кролячу лапку. Але перед тим як він (не вовк, а Кіан) ухопив перший, я стиснула його зап’ястя й серйозно промовила: 

— Щоб не знищити нам обом апетит, питаю відразу: коли ти збираєшся в той клуб-чи-що-воно-таке, адресу якого тобі дала Дженна, і відразу пропоную туди їхати в неділю. Лукаса зазвичай неділями у світі білому не знайдеш, тому, мабуть, якщо він справді до цього причетний, він може бути там. 

Кіан стиснув щелепу й гмикнув.

— Як я розумію, твоя присутність там обов’язкова. 

— Авжеж, — я відпустила його зап’ястя й сама першою вхопила млинець. 

— Ні, Віві. 

Млинець застрягнув у горлі. 

— Ні?

— Ні — категорична негативна відповідь на твоє стверджувальне або запитальне речення… 

— Я знаю, що таке ні, Кіане, але… Раніше твого «ні» мені чути не доводилося, — я звела брови на переніссі, схрестила руки й відкинулася на спинку стільчика. Кіан утомлено потер обличчя долонями. 

— Раніше все було трохи інакше, Віві. Зараз трошки складніше, бо… як то пояснити, щоб ти зрозуміла й не вважала мене божевільним? Пам’ятаєш, я казав тобі про маму й батька? Що він — страшенний однолюб. Якщо з мамою щось станеться, він цього не переживе, тому тримає її якнайдалі від цього всього. І ти погодилася з резонністю цієї ідеї. 

Він на хвильку замовк, ніби чекав, що я втручуся в його монолог своїми зауваженнями, але я мовчала. 

— Я в усьому схожий на свого батька. Але мені ніколи не вдасться витурити тебе кудись якомога далі, навіть якщо це певним чином загрожує тобі. Я не зможу відправити тебе в умовний Сідней, щоб самому сидіти тут і чути тебе тільки по скайпу. Так, це егоїстично й бездумно, але…  

— А хтось казав, що безрозсудне дівчисько тут я. 

Він затнувся й уперше за весь час свого монологу таки поглянув на мене. 

— Просто не ускладнюй мені завдання, добре? 

Йому? Завдання? То що, таки тримання в заручниках буде?

Я кілька хвилин просто вдивлялася в нього, намагаючись мислити тверезо й не вмикати режим того ж таки інфантильного дівчиська. Свою позицію Кіан пояснив — дуже хитко, але пояснив. Але він не враховував, що там, у тому клубі, імовірно, сидітиме мій друг та моя подруга. Стояти збоку я просто не можу. Це не в моїх правилах. Та й не витримаю. 

— Ні. 

— Дуже аргументовано. 

— Училася в найкращих. 

Я закинула ще один млинець до рота й повільно прожувала. Чай стиг перед нами, але ніхто за нього не брався. 

— Кіане, там можуть бути мої друзі, розумієш? 

— І що? Сподіваєшся, що зумієш їх переконати здатися з власної волі? 

— Твій сарказм не допоможе. 

Кіан заплющив очі й видихнув усе повітря з легень. Його плечі повільно опустилися, а потім знову напружилися. 

— Я не хочу з тобою сваритися, — стиха почав він, і я пхикнула. 

— Ми не сваримося, ми дискутуємо, — моя рука самостійно потягнулася до чашки чаю, я одним махом видудлила половину, трохи попікши губи й піднебіння, кинула до рота млинця та звелася на ноги. — Коли з’являться нові аргументи, повідомте поштою або пришліть повідомлення яструбом чи що тут у вас водиться.

Ну шош, і перша сварка має бути, як і перший поцілунок :) з феєрверками!