Хтось програв [2]

Короткий забіг з перешкодами це біг на виживання. Це коли спершу всі, хто лишився на ходу після попередніх гонок, збиваються в м’ясо із самого початку, а потім їх добивають перешкоди. Шоудаун називає це перешкодами, але насправді просто обирає спочатку найнепрохідніші місці, а потім найбільш використовувану трасу, де легко втрапити в аварію. Тому перешкодами нам слугують інші машини та пішоходи. І тому я ненавиділа цей забіг усім серцем.   

Іншою проблемою ставали, як сказав Кіан, самі учасники. Це — наш єдиний шанс потрапити в трійку щасливчиків, переможців у будь-якому разі, навіть якщо двоє з них не стануть переможцями. Трійка — це вже сильно. Якщо напочатку всі намагаються грати чинно, то тепер про правила навіть не йдеться. 

Мій план був дещо дурним, але я вірила, що він спрацює. Оскільки ми з Кіаном у дуже вигідній позиції спереду, то треба махнути вперед так швидко, як тільки можна, щоб устигнути уникнути «залізного фаршу». І коли махнув прапор початку, я зірвалася з місця так рвучко, що мене втисло в сидіння. Це було так по-дурному й божевільно, але інакше не перемогти. 

Міллі летів. Навіть Кіан лишився позаду. Коли ми впали з рівної асфальтованої дороги в бездоріжжя понад залізниці, я аж зубами клацнула. Тримайся, рідний, ми ще не таке проходили. Змінені шини міцно зчіплювалися з поверхнею, що не давало мені значного прискорення на асфальті, проте чудово допомагало там, де про асфальт навіть не згадувалося. Кутиком ока я глянула вбік, де зненацька виліз Кенджі, блимнув мені поворотниками й помчав уперед. 

Що-що? У нього там легкова машина чи позашляховик?

Я йому ще пригадаю. По спині побігла крапля поту, а долоні стали ковзкими. Нарешті каміння перестало стукати об колеса, і Міллі побачив цивілізацію. А разом з ним на світ білий вискочила й Кіанова тойота. Вони змовилися? Розігнатися тут мені просто не можна: купа людей, машин та крутих поворотів. Ми минали як звичайні густозабиті вулички, так і вузькі провулки, де вдвох не розминешся. Це не заїзд, це знущання. Я бачила попереду Кіана та Кенджі, збоку наближався Ільяс, але поки не обганяв. Ми плелися на рівні. Ну ні, третє місце точно моє. 

Маршрут пролягав до тунелю, по обочинах я часто вирізняла маякливі групки людей, які, судячи з усього, щось намагалися кричати. Вболівальники, аби їм добре жилося. Різкий поворот, звук писку шин, дрифт, щоб не втратити швидкість та керування. Я скривилася, уявивши, як стирається покришка об асфальт, і прямо влетіла в освітлений тунель. Маршрут показує, що далі нам у вузький проїзд між двома адмінбудівлями. Ми всі троє скинемо швидкість, щоб утиснутися. Може, там вдасться когось значно обігнати. Забіг короткий, часу мало. 

Ільяс піднатиснув. Та вони знущаються. 

Ми обоє вилітаємо на дорогу під світло ліхтарів і ледь оминаємо зо три автомобілі, що повзли перед нами. Міллі добре реагує на рухи керма, інакше була б біда. 

Але Кенджі досі перший, а Кіан поступово підбирається. 

І тут зазвучали досить знайомі звуки сирени автомобілів поліції. 

Я вилаялася й плюнула на пересторожливість. Щоб не скидати постійно швидкість для маневрування, я виїхала на поки що порожню зустрічну смугу й погналася до вузького проїзду. Ще трошки, зовсім трошки. Кенджі відставав, а Кіанова тойота наближалася до першого місця. Я прикусила язика, влетіла в проїзд разом з Ільясом, ледь-ледь не зачепивши тротуар. Попереду вже вирізнялася лінія фінішу, скидати швидкість не можна. Ільяс, мабуть, думав так само. Ми трималися нарівні. 

У мене змокли долоні, коліна й ступні. Фінішна лінія настала так зненацька, що я не встигла навіть отямитися й неохоче загальмувала. Вискочила з Міллі й глянула на всіх інших фіналістів. Кіан справа, Кенджі, якийсь невідомий мені хлопчина, Ільяс… а де Тата? Більшість навіть не спинялася, перетинала фініш і зникала за поворотом. Погоня, звісно. Але червоної субару подруги я так і не могла помітити. 

— Ну й хто переміг? Бо в мене перед очима самі світлячки стрибають. Кіан? 

Кенджі йшов до мене, постійно озираючись на екрани, де фіксувався перетин фінішної лінії.  

— Треба втікати, поки нас за комірці не вхопили, — пробурмотіла я, спостерігаючи машини поліції. Але ж справді, хто виграв і де Тата? І чи пройшла? Ми з Ільясом фінішували майже одночасно. Бо якщо ні… Від цієї думки стало важко дихати. 

Зненацька на екранах з’явився список: Кіан, Кенджі, Віві, Тата… 

Список погаснув. Хтось смикнув мене за рукав, і я озирнулася на Кіана. 

— Їдьмо. 

— Зараз. Кенджі, знаєш, де перечекати? 

Друг усміхнувся й відсалютував мені. 

— Авжеж. 

Ми заскочили в машини й погналися далі. Кенджі звернув направо, мабуть, поїде до ангару, а ми з Кіаном наліво. Машини погоні відставали й навіть не намагалися наздогнати нас. Ще й шалений рух у центрі постійно їх спиняв. Я взяла телефон і набрала номер Кіана. 

— Куди ми прямуємо? 

— Я можу домовитися з ними, якщо хочеш. 

— Так не цікаво. Цікавіше сховатися. 

— І боятися потім вилізти надвір? 

— Ти когось у цьому світі боїшся? 

— Бога й тебе, а що?

Я всміхнулася й з’їхала з дороги прямо перед мостом, повільно спустилася за насаджені понад береговою лінією чагарники й заглушила мотор. Ми з Кіаном мовчали в телефони, поки я прислухалася до гулу автомобілів, що заїжджали на міст. Сирени наблизилися катастрофічно швидко, промайнули й затихли. 

— Ти з'їхала під той міст? Маленька генійка, Віві. 

— Якщо тебе піймають, то ми не знайомі, — засміялася я, нарешті полегшено відкинулася на сидіння й випустила повітря з легень. — І куди ти заїхав? 

— За театром ціле звалище старих декорацій. Дуже крута схованка. 

— Мені здається, вони нас помітили, але ловити не дуже їм і хотілося. Так, для протоколу поганяли. 

Кіан чимось зашарудів. 

— Чекаємо ще п’ять хвилин — і їдьмо додому.

Я прожувала нижню губу, прокрутила в голові спогади всього заїзду, а особливо фінішу. Я не могла помилитися. Тати не було.