Усе так завертілося [5]

 — Чека-а-а-ай, — я потягнулася до краю великого аркуша паперу, який ми розстелили на столі, і надписала: «Сікретно важливо». На те, як пхикнув Кіан, я лише скривила усмішку. — Якщо за нами просто зараз хтось і стежить, то хай краще недооцінюють нас. Може, подумають, що ми дурні й просто граємося. 

— Хочеш блазнювати? — він смикнув бровами, підпер долонею щоку й повів пальцем іншої руки по кільцю чашки. 

Я глянула на нього скоса, а потім глянула на двері до Кіанової кімнати, де ми сховали записи щодо махінацій зі зброєю, які забрали з моєї квартири. 

— По життю це роблю, а що? 

— Просто питаюся, — він мить помовчав, а затим хрипко огукнувся: — Вів? 

— Гм? — мугикнула я, виводячи на аркуші стрілочки-лінії від кружечка «Гравець 1». 

— Ти не хочеш кудись переїхати? Далеко. 

Я відірвала очі від аркуша й кинула погляд на Кіана.  

— Від мене самі лиш проблеми, еге ж? Боїшся за свою гарнюню мордусю? — я привстала, сунула ногу на стільчик і сіла на неї. Знала, що за кілька хвилин вона заніміє, але так було вище. 

— За твою гарнюню мордусю, — похмуро відказав Кіан і перевів погляд на те, що я нашкрябала. — Гравець 2? Це хто?

— Не прикидайся дурним. Дженна казала, що їх двоє — чоловік і жінка. Хто вони? 

— Якщо теоретично чоловік це Лукас, то хто може бути його напарницею? 

Я скупо кивнула. Мені не подобалася думка про зраду Лукаса, я її ненавиділа всім серцем, а відтак навіть не розглядала у своїй голові її правдивість. Я не вірила. 

— Або чоловік не Лукас, і ми копаємо не там. 

— Дженна сказала, що то дівчина твоїх років. Ти Лукаса знаєш давно, може, помічала якихось його знайомих, — Кіан проігнорував мої слова, відкинувся на спинку дивана й склав руки на грудях.

— Знайомих? — я наморщила лоба. — У нас знайомі всі спільні. А якщо хтось і є, то навряд я про це б знала. Не думаю, що Лукас був би радий утягнути мене в цю авантюру. Та й не можу зрозуміти, навіщо це йому. Може, є якісь новини з порту? Я поки зроблю ще чаю. Кажи-кажи, давай. 

Я скочила з місця, кляцнула кнопкою чайника й дістала знову чашки. Постояла біля тумбочки, обираючи, який смак чаю взяти цього разу. Зі смаком винограду чи простий зелений? 

— Контрреволюція. Завербували нових гравців, які тепер відстежують зміни й скасовують їх. Про мітки, які ти знайшла, мені не було відомо, тож це значно спростило задачу.  

Діставши заварку, я задумливо гмикнула, повернулася й сперлася поясом об стільницю. 

— Тоді можемо чекати на хід з їхнього боку. 

— Так, навряд вони залишать це просто так. Уявляю, скільки сил, грошей та часу вони витратили, щоб усе це організувати. Там крутилися мільярди.  

Я вражено поставила чашки на стіл і хитнула головою. 

— Ти серйозно? 

— А тобі здається, що я тут жарти жартую? 

Я взяла ручку й біля першої стрілочки написала «великі гроші», плюсик та «давня помста». 

— Якщо тут замішані великі кошти, то треба шукати тих, хто їх технічно міг мати. Навряд якась звичайна людина могла так просто нашкребти якийсь там мільярдик, глянути шоу «Як стати мільйонером?», швидко розібратися в роботі порту й усе це провернути. 

Кіан ковтнув чаю й, здається, задумався, перебираючи в голові спогади. 

— З десяток років тому наша компанія поглинула перспективний бізнес, один із тих, що на самому початку навіть фінансував проведення шоудауну, — повільно мовив він, спостерігаючи за мною зі смішком. — «Motor et Cycle Ind», що займалася продажем запчастин, автомобілів та мотоциклів, як пізніше виявилося, в основному за кордон. Ну, за традицією… 

— Збували їх часто нелегально? — додала я й скривилася, підперши щоку кулаком. — Так нецікаво, коли всі діють однаково. Ну-ну, продовжуй. 

— Співвласник — Рейнгольд Томпсон, чоловік Дженни. Він — її мотивація вступити в гру.

— Помста? — здивувалася я. — А що з ним сталося? 

— Помер у в’язниці, — гулко відказав Кіан, і я спохмурніла. — Більше не хочеш називати мене хорошим? Помер і його співвласник, чоловік на ім’я Серрано, але до його смерті ми стосунку не маємо. Офіційний висновок — інсульт. 

— Ви відібрали в нього бізнес, можливо, сенс його життя, а потім кажеш, що не маєш стосунку? Дуже чесно. 

— Щонайменше він не прямий. Я взагалі до цієї справи не причетний, у ці роки жив у Веллінгтоні з матір’ю. 

Зі здивування я глитнула забагато гарячого чаю й попекла піднебіння. Закашлялася й втягнула холодного повітря. 

— Матір’ю? 

— У всіх людей є мами, Вів. 

— І в тебе є? Чесно-чесно? Боюсь уявити, яка вона. 

Чомусь уявлялася лише жіноча версія його батька, і це мало досить таки жахаючий вигляд. 

— Вона дуже хороша, — Кіан відпив чаю й сперся підборіддям на кулак, уважно дивлячись на мене. — Батько її дуже любить. Він страшенний однолюб і вважає це своїм єдиним недоліком. 

Я війнула бровою. 

— Але живуть вони порізно? 

— Так безпечніше. 

— А тебе, я так розумію, не так шкода? 

Кіан розсміявся й долонями прикрив очі. 

— Може, і так. Але про маму батько дбав завжди найперше. І тому вона живе у Веллінгтоні, час від часу навідуючись сюди. Або батько їздить до неї. 

— Еге ж, — я зітхнула й ручкою посовала аркуш. — Не дуже романтично, зате правдиво. Я б на місці твого батька вчинила так само. 

— Правда? — здивовано вигукнув Кіан, обводячи пальцем стінки чашки. Я кілька секунд спостерігала за цим його рухом, а потім байдуже стенула плечима. — Так. Ну, якщо тільки за згодою. Не відправляти людину ж кудись у засвіти, якщо вона не хоче. 

— Тобто якщо я захочу тебе відрядити кудись… припустімо, у Рейк'явік, то ти б погодилася?

Я пхикнула й встала із-за столу. 

— Знай своє місце, Еллінгтоне! Ти мені ніхто й звати тебе ніяк, тож попустися. 

За спиною знову почувся сміх. 

— Ну авжеж. А якщо так? 

Десь клацнув вимикач, світло згасло. Чуже дихання залоскотало шию, і я аж надто повільно випустила повітря, навіть не намагаючись обернутися. Кіанові руки лягли мені на талію, він злегка пальцями натиснув на ребра й сам обернув мене до себе обличчям, що я мало не втиснулася в нього: мало місця лишилося між ним та стільницею.