Усе так завертілося [1]

Об одинадцятій вечора Кіану все ще здавалося, що Віві не збирається засинати. Вона блукала квартирою, розглядала все, що видавалося їй цікавезним, а потім, улігшись на диван, бурмотіла щось собі під носа. Він не хотів іти, поки вона не засне. Приховувати від неї щось не мало великого сенсу, але буде краще, якщо про все дізнаватиметься постфактум. Так буде спокійніше і йому, і вже певно, що їй. 

На тому ж дивані у вітальні вона й заснула, закутавшись у картатий темний плед. Кіан вимкнув світло, натягнув легку куртку й вийшов за двері, зачинивши їх на замок. За ними стояв Спенсер, а біля ліфту — Марко. 

— Повернуся за кілька годин. Вів’єн спить, але якщо прокинеться й стане питатися, то скажіть найзагальнішу правду. Брехати навіть не намагайтеся, — він тяжко зітхнув. — Вона вас вирахує раніше, аніж ви закінчите останню фразу. 

Спенсер ледве смикнув кутиком рота, а Марко, видко, не було так і смішно. Кіан спустився вниз та вийшов надвір. Йому направду не хотілося нікуди чалапати, але ніч була здебільшого єдиним вільним часом, щоб усе владнати. Біля супри стояла ще одна велика броньована машина. Водій стояв біля дверцят і курив. 

— Усе гаразд? — перепитав Кіан і сунув руку в кишеню по ключ. Телефон лишив удома. Звісно, це поки що була звичайна зустріч, тому він і їхав на власному авто, але все ж. 

— Так, відстежуємо переміщення особи. Рухається у вказаному напрямку. 

— Чудово. Рушаймо. 

Про зустріч з Дженною було таємно домовлено ще тієї ночі, коли про неї розповіла Віві. Але Кіан не поспішав з нею розбиратися чи навіть поговорити. В офісі зібрали на неї всі дані, які можна було зібрати, і десь на підсвідомості він постійно думав, як не схибити в цьому. Дженна грала на двох фронтах. Якщо вона зрадила одного господаря, ніхто не давав гарантії її вірності іншому. 

За домовленістю, приїхати мав саме Кіан, не Еллінгтон-старший, що спочатку здивувало хлопця, а потім, проглядівши біографію Дженни, він лише гмикнув: з батькової милості пані Дж. Томпсон добряче дісталося в житті. Та ще більше — її чоловікові, який тепер спочивав з миром. 

Кіан налаштовувався, що розмова буде важкою та довгою. Тримаючи в голові величезну неприязнь Дженни до Еллінгтонів, він готувався до пастки — це найімовірніше. Вона не схоче співпрацювати в тими, хто спаскудив їй половину життя. 

Дивно, що Віві погодилася. Можливо, і не погодилася б, якби не дізналася, що жива частково завдяки ньому. Чудернацько складається життя: зо два тижні тому вона вважала його ворогом та навіть дивитися в його бік не хотіла, а тепер спить у його квартирі, відчинивши одне-єдине вікно, яке він дозволив їй відчинити, щоб слухати шум океану, і скрутившись на дивані, наче кіт. 

У ній було щось свавільне, невгамовне, таке ж нестримне, як і той океан, який вона слухає уві сні. Вона не вміє програвати, не вміє здаватися. Так само, як і він. 

Авто з’їхало з асфальту й повільно поповзло по бездоріжжю, що крутилося догори під схил. Годинник показував опів на дванадцяту. Може, устигнуть навіть раніше. Йому страшенно хотілося з усім цим покінчити, знову засісти перевіряти звіти, підраховувати прибутки та збитки, що щодня зростали від дурнуватої махінації в порту. Час від часу він думав просто відкликати доставку зброї саме туди й вигадати інший шлях, але це треба починати все спочатку: шукати порт, підкупати керівництво, людей, погрози, шантажі, нагнітання… Ні, надто важко.   

Кіан в’їхав у підлісок за броньовиком, сховав авто, щоб його не було видно з дороги, і зачекав, поки хлопці прочешуть ділянку. Він заплющив очі, старанно вдихав і видихав, перед очима миготіли картинки. Це все дуже цікаво, але набагато цікавіше було б скрутитися таким самим калачиком на дивані біля Віві й спати, багато спати. Навіть якщо вони двоє туди не помістяться. 

Отримавши знак, що все чисто й перевірено, Кіан відчинив дверцята й впустив досередини запах хвої, проте десь були й листяні дерева — чувся шум листя від вітру.  

Прочистивши територію, хлопці розбрелися хто куди й зачаїлися. Кіан і сам обережно опустився навшпиньки за сосною, виглядаючи дорогу, чи не наближається хто. За п’ять хвилин почали долинати кроки — сухі, шкарубкі, повільні, ніби кожен давався надзвичайно важко. До них наближалася жінка років тридцяти в синьому кардигані та джинсах, а може, то просто темрява й утома робили її старшою. Долоні вона сховала під пахви й, шмигаючи носом, час від часу роззиралася. 

Зупинившись біля підліску, вона нервово заозиралася й затупцяла на місці.