Ат ні, таки пристрелив [7]

На вечірці ми пробули недовго, тож геть стемніти не встигло. Океан потопав у темряві, берег всипало світлими плямами, що відблисками лягали від міста. Я зупинила Міллі біля лінії, де закінчувалася трава й починався всипаний піском берег. Пучинисті хвилі находили, змивали камінці в море й відкочувалися назад. Я витягнулася з авто, упала на теплий, аж гарячий пісок, що поволі вистигав, і сперлася спиною на колесо Мальфреда. Усередині авто все ще грала якась музика, але настільки тихо й нерозбірливо, що я майже не сприймала її. Треба не псувати собі враження від вечора й послухати шум води, може, він направду діє заспокійливо? 

Може, я нарешті розсортую ті дурнуваті суперечливі враження?

Небо промереженою чорно-червоною булькою нависло над океаном. Я витягнула телефон і передивилася єдине повідомлення, поки не вимкнула інтернет. Писав Ільяс, питав, чи все добре. 

Знав же, певно, що нічого не добре. Анічогісінько. 

Але формальні питання вимагали формальних відповідей, тому я цілком звично відписала, що все нормально, дякую, гарного вечора, не пишіть мені цього вечора, інакше пошкодуєте. 

А тоді над вухом пробурмотів низький знайомий голос, переборовши навіть затужне волання музики: 

— Мені подобається, що ти пишеш, що все чудово, навіть тоді, коли все котиться в пекло. А ще ти поїхала не туди. 

Кіан спочатку сперся на капот Міллі, а потім обійшов авто й приземлився поряд, витягнувши ноги. Я лише мовчки спостерігала за ним, усе ще тримаючи телефона в руках. І навіть наштовхнувшись на мій роздратований погляд, Кіан лише звеселів. 

— О, бачу, у нас режим Вів’єн-різник. 

Я вимкнула інтернет і відклала телефон. Зосередившись на майже невидній лінії горизонту, намагалася видаватися якомога байдужою, хоча в горлі все крутилося й переверталося від того, як неприємними відчуттями скручувало шлунок. 

— Вони знімають мене з рахунків, Кіане. Це невесело. І геть не круто. 

— Ти знімеш себе з рахунків навіть раніше за них, Вів, якщо поведешся. Вони нічогісінько не тямлять у тому, хто ти є й що ти можеш.  

Він підтягнув ноги й вклав руки на коліна. Я спочатку так сильно вглядалася в тонкі лінії фіолетового та темно-червоного на небі, що аж заболіли очі, а потім подивилася на Кіана. Він мовчав далі, хоча я була впевнена, що йому кортіло сказати про те, що він же ж мене попереджав, що ті акули зжеруть мене раніше, аніж я встигну помітити зуби, що заклацнулися наді мною. Але ж мовчав, уперто мовчав.  

— Чому ти так говориш, ніби сам направду знаєш, хто я й що можу. 

Він сяйливо всміхнувся, на його щоках проступили ямочки. 

— Бо так і є. 

Я закотила очі. 

— Який самообман! 

— Я знаю про тебе більше, аніж тобі здається. Аніж ти сама знаєш про саму себе. 

Я невдоволено скривилася й ляпнула долонями по стегнах. 

— Ну звісно, ти ж у нас заморочений великий бос, у якого хобі — вислідковувати та знаходити всю інформацію про звичайних людей. 

Він розсміявся. 

— Мене звичайні не цікавлять, лише най-найнезвичніші. Повір, Вів, що я знаю про тебе більше, аніж будь-який пошук може видати. Ти любиш смикати своє волосся, кривиш губи завжди в правий бік, тобі не подобається робити щось вимушено, навіть якщо тобі цю роботу виконати не так і важко. А ще тобі направду подобаються ті дурнуваті вечірки в ангарі, але лише в межах однієї години, бо далі ти втомлюєшся й дратуєшся. Ти любиш, коли тебе визнають гарною, любиш мати привабливий вигляд, але старанно видаєш, ніби тебе це не цікавить. 

Я слухала Кіана так, ніби він говорив про якусь геть незнайому мені людину, але в кінці мене раптово обпік сором, і я відвела погляд на свої руки. Він мав рацію, і від цього ставало ще гірше. Невже мене так легко прочитати, проаналізувати, вивести якусь формулу для того, щоб привернути мою увагу чи знайти слабкі точки? Досередини закралася глибока й неприємна підозра. 

— І ти всіх так аналізуєш? 

Кіан стенув плечима. 

— Іноді, але з тобою це було хоча б приємно. 

— Рада, що принесла тобі стільки задоволення. 

— Ти принесла його незрівнянно більше, аніж гадаєш. 

— Еге ж, для хірурга кожна болячка пацієнта в радість, — буркнула я, мнучи власні пальці. Ну чого він приїхав і знущається з мене? Хай котиться собі кудись… Може, зіпхнути його з цього невеличкого схилу прямо у воду?

— Вів, — стиха покликав він мене, я різко смикнула головою й ледь не вдарилася носом об його ніс. Але навіть не відсахнулася, лише міцно стиснула пальцями тканину плаття. 

Його чорні очі таки були схожі на два темні колодязі. Або на нічне небо, що затягнули хмари. 

— Гм? 

— Ти всіх їх порвеш. 

— Я знаю. І тебе теж. 

Я провела язиком по нижній губі й прочистила горло. Кіан спостерігав за мною так, ніби я отруту на хліб йому намазувала.

— А мене вже давно. Молодчинка. 

Кіан усміхнувся, і в темряві все видавалося, ніби чорнота загорнула нас обох у свої тенета, ніби ми стали невидимими, вплутаними в кокон, відокремленими. І хоча частиною свого розуму я усвідомлювала, що не мала б так беззастережно довіряти Кіанові, але інакше я не могла. 

Він схилився, злегка поцілував лінію моєї щелепи, ковзнув до вуха, а потім знову відхилився. Його пальці заплуталися в моєму волоссі, хоча я ніколи не вважала його достатньо довгим, щоб у ньому й справді можна було заплутатися. А от у своїх відчуттях — запросто. 

— Їдьмо додому, Віві. А то ми з тобою тут як на долоні. 

— Боїшся, що, коли будуть стріляти мені в другу ногу, випадково зачеплять тебе? 

— Не смішно. 

— А я посміюся. 

Я піднялася із землі й струсила одяг від налиплої трави й піску. Кіанова супра стояла трохи віддаля, тому я й не помітила, як він наблизився. 

— Тільки цього разу їдь за правильною адресою, — буркнув він, зачиняючи за мною двері Міллі. — А то я ж тебе однаково знайду.