Ат ні, таки пристрелив [6]

За кілька кроків від Тати мене за руку вхопив якийсь хлопчина чи чоловік — у напівтемряві було важко визначити його вік, хоч би як я не примружувала очі. 

— Перепрошую? Ви чогось хотіли? 

— І як тобі? Подобається сповзати турнірною таблицею? Диктатурі Вів’єн настав кінець? Настільки погані справи, що аж сукню натягнула? 

Я звела брови на переніссі й висмикнула руку так рвучко, що аж зап’ястя пішло колючками, але він знову перехопив мене за пальці, проте тепер ще сильніше. 

— Якщо це мав бути жарт, то він такий самий недоладній, як віяло в безхатька. Гарного вечора.  

Я ще раз смикнула руку, але й цього разу невдало. Стиснула іншу долоню в кулак, зважуючи, наскільки розізлиться Кіан, якщо я вріжу цьому номеру. 

Тут перед моїм зором з’явилася рука Кіана, він відчепив загребущі ручиська цього хлопчиська від моїх пальців, навіть не повівши й бровою. Кинув на того настільки нищівний погляд, що той аж поточився й передчасно зник у натовпі. 

Я потерла руку й скривилася. 

Кіан зітхнув, очима оглянув мене з ніг до голови й потягнув туди, де ми стояли з Татою. Але за мить я зрозуміла: ми тупаємо в той темний коридор. 

— Мені здається, що колесо фортуни хоче мене переїхати, — пробурмотіла я, коли ми таки втонули в темному коридорі. Я вчепилася в руку Кіана так міцно, що йому, певно, боліло. 

— Чому після всього, що тобі довелося пройти, ти однаково сліпо віриш, що люди не хочуть завдати тобі шкоди? — дещо грубо спитав він, його пальці ще сильніше стисли мої.  

— Чому б їм хотілося? 

— Для цього не треба причини, вони просто можуть це робити й роблять. 

— І ти? 

Він на мить зам’явся. 

— І я, але не тобі. 

Ми спинилися, і я, вільною рукою віднайшовши стінку, сперлася на неї. Ображено пхикнула, повела головою вбік, наче справді могла розглядіти, чи був у цьому коридорі ще хтось. 

— Тобто ти такий самий жорстокий, як й інші. 

— Так, і ти теж. 

Більше сказати мені було нічого. 

Я відчула його рух так само чітко, якби бачила його при світлі дня. Ось Кіан підіймає руку й так легко знаходить моє волосся, пальцями відкидає його з лоба й схиляється нижче. Повертає мою голову прямо, і ми ледь не стикаємося носами. 

Я не вдихну й не видихну. 

І наче мозок передбачає, що зараз станеться, тому панічно підкидає дурнуваті фрази. 

Давай, Віві, пожартуй, ішов Моцарт і Бах... 

— Як тобі пощастило, що я така сама, як ти, бо страждати довелося б більше. Набагато більше, Кіане Еллінгтоне, — устигла мовити я, хитро всміхнувшись, перед тим як Кіан, торкнувшись носом мого носа, увіп’явся поцілунком у мої губи так, що я аж відхилилася. Спочатку довгий поцілунок, затим він відхилився на мить, ніби дав мені можливість усвідомити, що сталося, як і собі теж, а потім знову його губи віднайшли мої.

Мамо рідна. 

Легкого поцілунку не було. Тепер він здавався ледь не знавіснілим, швидким, сильним, що опиратися йому в мене не вийшло б, навіть якби хотіла. А опиратися навіть думки не виникло. Лиш потягнулася до нього, пальцями відчула його волосся, ковзнула щокою до вуха й плеча.

Затим відхилилася й торкнулася маківкою холодної стінки. Але Кіан знову потягнувся до мене, лише голодно витягнувши повітря й пальцями провівши мені по спині. 

— Нас помітять, — заледве пробурмотіла я, не знаючи, чи вважати це достатньою перепоною для нього. — Уже помітили. 

— Байдуже, Віві, мені так байдуже на все, окрім тебе. Два роки мріяв це зробити, — пробурмотів Кіан ледь чутно. — Навіть коли ти щоразу ледь шепотіла, що ненавидиш, тебе хотілося цілувати. Вів, ти справді мене ненавиділа весь цей час? 

Я так вглядалася в темряву, ніби справді могла вирізнити в ній кожну рису обличчя Кіана. 

— Перший рік — дуже. Потім воно якось притупилося. Я злилася, дратувалася, але це ж не ненависть, це дрібне бажання помститися. У твоїй поведінці… — я затнулася, глитнула повітря. — У тому, як ти поводився, було щось неправильне. Ти б мав теж мене ненавидіти, а чинив так, ніби ми… загалом, не так, як варто було б людині, яка мене ненавидить. 

— Бо я такого ніколи й не відчував, — він ще раз коротко поцілував мене, пошаривши руками, ухопив за долоні. — Тебе неможливо ненавидіти, Вів’єн Боннер. 

— Ну, міг би спробувати хоча б для протоколу. 

Він гмикнув і стис мені пальці. 

— Повернімося додому. Що тобі сказала Тата? 

Я спохмурніла. Її перші слова так з’ятрили душу, що лунко раз за разом повторювалися в голові, наче ехо. 

— Нічого такого. 

Кіан не став допитуватися. Ми вийшли з коридору, очі заболіли від різкого контрасту світла й темряви. Мені ставало важко дихати, важко рухатися, цей натовп більше дратував, аніж розслабляв. Тому коли ми опинилися надворі, я з полегкістю видихнула. 

Я сьогодні вранці забрала Міллі від Лукаса, і тепер він стояв поряд з Кіановою супрою, кидаючи відблиски чорнявим боком. Я підійшла до авто й сперлася на дверцята. Холодне й таке рідне, затишне. Ми з Міллі виграли силу-силенну заїздів і тепер усім утремо носа. Не буває інакше. 

Кіан, як виявилося вчора, жив в Атлантис-сіті — самому центрі міста, що виходив довгим боком до океану, у великій багатоповерхівці. Залізаючи в машину, я не чула, що він там мені казав. Мене опанувало давно забуде відчуття розслабленості та комфорту, я ввімкнула музику й погналася вперед, наче мені хто голову зірвав. А може, так і було. Усередині всі відчуття змішалися, губи аж пекли від Кіанового цілунку.

Надто суперечливі враження від вечора, аж занадто. 

Ну що ж, цьомчики під'їхали (хтось скаже, що нарешті!)